Лєнін жил, Лєнін жив, Лєнін будєт жить!

У XXI столітті, коли весь цивілізований світ засуджує дії комуністичних режимів, Ленін комфортно почувається на центральній площі одного з невеличких містечок Західної України.

Чоловіки — жінки: мені здається чи ми насправді помінялися ролями?

Жінки непомітно для себе стають усе мужнішими, погоджуються працювати багато і на кількох роботах, вчаться швидко приймати рішення, бути рішучими та сміливими. Чоловіки ж дозволяють собі розслабитися — адже дедалі менше від них чекають подвигів.

Столиця перша – проте не остання. Або про те, що було б, якби Харків залишився столицею

Цими днями виповнилося 77 років, відколи Україна змінила столицю. З Харкова вона (тобто столиця) переїхала до Києва. Місто на Лопані було центром молодої радянської України 15 років. Мить за історичними мірками. Проте ця мить змушує харків’ян і досі називати своє місто „першою столицею”. 

Соблюдаются ли в Украине права человека?

Ответ на этот вопрос можно дать однозначный: нет, не соблюдаются! Тому есть много примеров, но сегодня я хочу остановиться на одном знаковом — случае Виктора Пилипишина.

Генерал Калинин наносит ответный удар

Новая редакция внутреннего Порядка несения службы для личного состава Управления госохраны позволяет запрещать журналистам фотографировать и снимать на видео кортежи первых лиц.

Полугосударство

Оно бьется в конвульсиях между Западом и Россией, не понимая, как угодить антагонистам. Так провоцируется новый экономический и политический кризис.

Реквієм

22 червня — день скорботи. Одного разу в цей день небо змінило блакитний колір на чорний.

Порятунок помираючих — справа самих помираючих

Стан сучасної медицини в Україні ні для кого не секрет. Маєш гроші — будеш здоровим (у кращому випадку), а як ні — то сам винен. Треба було заробляти. А тепер — помирай на здоров’я.

Соблазняй, а то… повзрослеешь!

Два дня мой старший сын ходил с видом шпиона — что-то прятал в огромном кульке, потом пропал на целый день, а вернулся уставшим и запачканным краской. Я, «наивная чукотская девочка», подумала, что ребенок увлекся граффити или еще чем-то в этом роде. Но узнав, во что он на самом деле вляпался, чуть не упала в обморок…

О добровольном и принудительном кормлении в рамках одной профессии

На экране телевизора — мой приятель. Люди в масках привязывают его к стулу. Несколькими попытками им удается впихнуть ему в гортань зонд, через который стали вливать какую-то жидкость. У парня судороги, изо рта валит белая пена. «Театральщина» в этом — только скрытые лица экзекуторов. Их грубые фразы в адрес подопытного человека. Все остальное — взаправду. Смотрю на это, и мне становится дурно не столько от самого зрелища, сколько от осознания, что на все это приятеля обрек я. Пожалуй, это самый постыдный поступок в моей журналистской практике.