Була собі красуня, шотландська королева Марія Стюарт. Доволі обдарована молода особа, навіть на той час, коли всі благородні панянки добре співали, писали поезії та їздили верхи. У юному віці вона досягла усіх найімовірніших вершин – очолила найрозвиненіше на ті часи Французьке королівство. Та доля склалася так, що довелося повернутися назад, до похмурого Единбургу, і складати вірші вже там.
Багато хто з шотландців любив свою королеву – за красу, таланти, легкість у спілкуванні. Та зневажав – за легковажність, з якою наша героїня ставилася як до оточуючих, так і до власних вчинків, і їхніх фатальних наслідків.
І була у ці ж часи у нашої молодої спокусниці сусідка – англійська королева Єлизавета. Особа теж у вищій мірі обдарована, втім, трохи у іншому сенсі. З тверезим розумом, прораховуванням кожного кроку і навіть жесту. Ця, на відміну від «мрії усіх романтиків» - Стюарт, відмовилася від особистого життя, принаймні, офіційно.
Приводів для суперечок між двома королевами було більш, ніж достатньо – узяти хоча б зазіхання Стюарт на чужу, англійську корону. Навіть, не стільки на корону, скільки на титул – для краси і ваги у очах суспільства. Та й популярність її серед чоловічої статі приязні їхнім стосункам не додала. Хоча перед усім світом жінки хизувалися дружбою і обмінювалися «сестринськими» листами.
Одна – біла, настільки біла, що вбила власного чоловіка, хоча й опосередковано. Друга – чорна настільки, що сприяла воз’єднанню двох ворогуючих країн і розквіту Англії. Одна – рішуча, навіть безрозсудна, без вагань береться до справи, навіть, якщо на терезах її життя. Інша – клубок з протиріч, постійних обмірковувань «за» і «проти», і любителька загрібати жар чужими руками. Така вільна трактовка життєпису Марії Стюарт та її вінценосної сестри у викладі Стефана Цвейга.
Протистояння «великих українців» світу сього викликають у мене стійкі асоціації з драмою, що розігралася на Туманному Альбіоні кілька століть тому. Біла королева сидить у в’язниці, зраджена багатьма своїми прибічниками, та тримає марку. Друга талановито грає нерозуміння ситуації та «покладає всі сподівання на суд». Але наш суд, як відомо, «найсправедливіший і найгуманніший суд у світі». Як колись Єлизавета мріяла знищити Марію, не забруднивши при цьому рук, Янукович теж бажає залишитися осторонь скандального процесу.
Так, кожен із чотирьох винен по-своєму. Та світ ще не бачив такого – посягнути на життя помазаниці Божої, зрубати вінценосну голову… Тож англійці довелося провернути хитру оборудку – підписати смертний вирок, не читаючи, ніби випадково. Ось якби й нашому Президентові знайти таких виконавців, що життя ладні віддати, аби врятувати його від його ж рішення – зробити з Тимошенко політичний труп.
Що у всій цій катавасії переважають особисті цілі, ні у кого не викликає сумніву. Але пригадайте «Хто без гріха, нехай кине у неї камінь» (с). Ну, та Бог з ними.
Прикро тільки, що ніхто не думає про піпла. Я хочу, щоб мене поважали за кордоном. Хочу вільно подорожувати світом, користуватися привілеями, які розвинені демократичні держави надають своїм громадянам. Хочу бути впевненою, що майбутнє є, і що воно світле.
Та чи є до цього діло нашим очільникам? Невже власні інтереси невеличкої групи людей візьмуть верх над сподіваннями кілька мільйонного народу? Хочеться вірити, що розум візьме гору над зведенням рахунків. Дуже хочеться.
Ольга ДЕМИДОВА