20 лютого 2017



57

Богдан ПЛАХОТНЮК: За три-чотири тижні до катастрофи Чорноволу поміняли водія

2011-04-01 11:31:00. Інтерв‘ю

Племінник В’ячеслава Чорновола Богдан Плахотнюк (син сестри В.Чорновола Валентини та Миколи Плахотнюка, одного з дисидентів-шістдесятників), розповів про невідомі широкому загалу події тих часів, коли загинув його дядько.

- Богдане, чи пам’ятаєш ти ніч з 24 на 25 березня 1999 року? Як ваша родина дізналась про трагедію?

- Якраз у той період ми з татом були на дачі у Бучі. І десь так у годині, мабуть, шостій-сьомій ранку будить мене тато. Будить і каже: “Вставай, дядько загинув...”. Я ще так крізь сон думаю: “Який дядько?” і лежу далі. Тоді тато зайшов другий раз і каже: “Вставай, дядько Славко розбився”. Я відразу зробив ривок, одразу одягнувся... Їхали ми в електричці. Люди вже якраз гуділи навколо всього цього: хто “Факти” читав, “Комсомольську правду”, ті газети, що в основному тоді читали... Приїжджаємо до мами. Мама в абсолютно шоковому стані.

- А мама вдома у Києві була?

- Мама була у Києві... До речі, такий ще епізод був: десь приблизно в той час, коли розбився дядько, мама тоді сиділа і працювала над газетою “Час”, коректоркою була.

- Газета “Час” чия була?

- Це незалежна газета. Чорноволівська...

- Тобто, РУХівська?

- Ні, вона ніколи РУХівською не була. Чорноволівська газета “Час” – це було незалежне видання (чого від нього й відмовились теперішні РУХівці).

Продовжуючи розповідь... Мама сиділа, а у нас трохи порипує вдома паркет, і наче протягом повіяло. Щось схоже і в Атени Василівни було. Наче хтось ось так от пройшовся. Потім подзвонив Лесь Танюк, каже: “Все, немає Славка”. Мама відразу: “Пустіть, я подивлюся!” Лесь Танюк відповів: “Слухай, Валю... Ти розумієш, краще тобі цього не бачити...”.

Забрали ми маму і поїхали до Атени Василівни. Я був тоді малий, ще якось не змирився з цим. Був з нами колишній водій Чорновола, Василь Федорович. Його зняли буквально за три-чотири тижні до катастрофи за розпорядженням Проводу. Він їздив на старій “Волзі”, яка не могла витиснути більше 80 км/год. І він ніколи не перевищував цю швидкість. Навіть дядько згадував, що кудись поспішати треба було, Василь Федорович каже: “Ні, Вячеславе Максимовичу! Швидше не буде.”

- А яка швидкість при зіткненні згідно з експертизою була у “Тойоти”, на якій загинув Чорновіл?

- Версії розходяться... Починаючи від 90 і до 130 км/год.

- Можливо, питання трошки незвичне, але що тебе вразило на похороні Вячеслава Чорновола?

- По-перше, масовість. По-друге, якась в мене така відраза з’явилася ще тоді до міліції. Міліція поводила себе досить нетолерантно біля Будинку вчителя (прощання відбувалось у Будинку вчителя – ред.).

Також вразило те, що люди кидали квіти на проїжджу частину. І ось ідеш і намагаєшся не наступати. Якраз між Центральною радою і Володимирським Собором, там де перехрестя, був такий цікавий момент, де велике накопичення квітів було. Тоді ще був зі мною онук Чорновола Славко, це син Андрія Чорновола. Він тоді десь такого віку як я, може трохи менший був.

- Тобі скільки тоді було?

- Мені – 9. І ми так, граючись не граючись, важко назвати на похороні це грою, старалися обходити, щоб не роздушити оці бутончики.

Ну і запам’яталось те, що було вже на Байковому кладовищі, коли люди лізли на паркани, на пам’ятники.

- На твою думку, якою була роль Леоніда Кучми у цій справі?

- Я вважаю, президент є президент, його ніхто не посадить, принаймні у нас в державі. Ось викликали його на дотип по справі Гонгадзе – тільки підняли йому рейтинг. І все. Я вже про Чорновола не згадую. Може, дадуть Кучмі умовно за те, що він перевищив свої повноваження. І на цьому поставлять крапку. Була б це якась звичайна розвинута європейська країна, то почали б з президента.
Тоді Кучма найбільше боявся, що в опозицію до нього піде Чорновіл. Як показували тогочасні рейтинги, це була найближча персона, яка могла завадити Кучмі вчергове стати президентом України.

- Твої брати, Тарас та Андрій, дали право на ексгумацію тіла. Пані Атена та пані Валентина, як відомо, проти. Яка твоя особиста позиція?

- Те, що питають дозволу по ексгумації, є звичайною формальністю. За нашим законодавством (а воно, як відомо, недосконале) немає такого поняття, як “питати у родичів”. Якщо суд постановив – все, проводиться ексгумація, родина може навіть не знати. Але все-таки якісь моральні, етичні принципи ще діють в суспільстві. Тому звернулися до родини. Андрій Чорновіл дав згоду. Тарас спочатку дав, потім знову відкликав (не хотів, щоб робили PR під виборчу компанію), потім знову дав дозвіл.

Для мене, як і для більшості українців, його просто вбили. А щоб довести сам процес – це дурне діло. Якщо, припустимо, доведуть, що це вбивство, то вже не знімуть ні відпечатків, нічого. Просто закриють як справу, яка далі не має продовження. Або, у кращому випадку, повісять на того самого покійного Кравченка.

- Як сприйняли нові обставини загибелі В’ячеслава Чорновола у вашій родині? Я маю на увазі те, що його нібито добивали…

- Я якось більш-менш нормально це сприйняв. Мама досить тяжко пережила. Мама ледве змирилася, що немає вже брата, а тут ще чергова якась колотнеча, чергові якісь докази. Вона переживала, що оце ж він був ще живий, що його добивали... Тяжко... Ну і Атена Василівна також тяжко пережила.

- Тобі часто доводилось спілкуватися з дядьком В’ячеславом?

- Він доволі рідко до нас приїжджав. Але принаймі точно тричі на рік я його бачив. Це було мамин день народження. Він навіть якщо запізнювався, то все одно приходив. Люди, швидше за все, приходили навіть не до мами на день народження, а щоб побачити наживо Чорновола... Також бачилися на гробках. Тоді дядько діставав чи службову машину, чи десь орендував, і ми всією родиною їхали на весь день. Інколи приїжджав на мій день народження, якщо був у країні чи мав таку можливість.

- З твоїх спогадів, яким би ти описав В’ячеслава Максимовича?

- Звичайно, у мене дитячі спогади... Він постійно був усміхнений. Я от навіть пригадую, коли він у 1999 році прийшов до мами на день народження – це було 23 березня, за два дні до загибелі. Він пізно приїхав, буквально на півтори години, бо мусив наступного дня кудись їхати. Ще й треба було статтю писати, бо він вів колонку головного редактора газети “Час”.

Мама спілкувалась із дядьком і питає його: “Славко, а ти не боїшся? Тебе ж можуть вбити?”. З притаманною йому посмішкою, дядько сказав: “Я думаю, не посміють”. Потім він попрощався – як виявилось, востаннє... В’ячеслав Максимович був довірливою особою, e нього не було охорони, як у інших депутатів.

- 23 березня 1999 року ваша родина бачилась з ним востаннє. Можливо, якісь цікаві речі або розмови були у той день з боку В’ячеслава Чорновола?

- Був такий нюанс. Запитали, що там з РУХом, що там з відновленням. І Чорновіл сказав, що буквально декілька районів гарячих лишилося, де ще переконував. І все, РУХ фактично відстояли. Ну і в результаті...

- На твою думку, вшанування пам’яті В’ячеслава Чорновола у наш час відбувається на належному рівні?

- Філософське питання... Щодо київських заходів, то коли був Лесь Танюк у Народному русі, то організовував заходи у Будинку вчителя. Власне, не так він організовував, як Осип Зінкевич, президент видавництва “Смолоскип”. Після того, як Лесь Танюк покинув РУХ, то вшанування відбувається винятково, скажімо так, на партійному рівні – покладання вінків до могили на Байковому кладовищі, до пам’ятника на вулиці Грушевського. На цьому заходи у Києві закінчуються.

Цього року я був у Львові. Звичайно, там на кращому рівні все відбувається. Покладають квіти і голова області, і мер міста, не дивлячись на їхню партійну приналежність.

- Чи жива справа Чорновола?

- Справа Чорновола буде жити доти, доки в неї будуть вірити. І, я так вважаю, поки є. Справа буде жити.

- Незалежно від партійної символіки?

- Абсолютно! Це можуть бути навіть і комуністи. Я абсолютно серйозно! Був випадок доволі цікавий, це мені у Львові розказали. Один із місцевих комуністів підтримував Чорновола. Потім навіть кинув Компартію, а це було вже на початку 1994 року, і перейшов у Народний рух. Чорновіл його тоді підтримав, він пройшов в одну з районних рад. Ідеї Вячеслава Чорновола і зараз сприймаються опонентами.

Розмовляв Валерій КРАМАРЕНКО

На фото: Атена Пашко, В’ячеслав Чорновіл і Богдан Плахотнюк









Copyright © NOVA UKRAINA.ORG
All rights reserved.

Управління впровадженням — ІТР ©2011