4

Маємо те, що маємо

Я вже п’ять місяців живу в Таїланді. За цей час багато чого бачила, відчула, свідком багатьох подій була. І все це змушує мене зробити сумні висновки: тайці набагато людяніші й добріші за нас, українців.

Напевно, я — якась неправильна. Чи, можливо, мене неправильно виховували. Та я не можу спокійно дивитися чи пройти повз, коли комусь потрібна допомога. У мене це зсередини йде, рефлекторно, я навіть не встигаю замислитися, як уже кидаюся рятувати. Такою я була з дитинства. І отримувала за це від хлопців. Добряче отримувала. Однак все одно слабких захищала. Хоча ні, одного разу не захистила… Я тоді настільки була вражена, що навіть не знала, що говорити чи робити.

Це сталося років з 10 тому, у Полтаві. Я стояла ввечері біля під’їзду, чекала на свою подругу. До під’їзду підійшли двоє хлопців і одна дівчина, сіли на лавку. За співвідношенням мату і звичайних слів у їхній мові я зрозуміла, що краще мені відійти подалі. Буквально за хвилину повз них проходив хлопець. Один із парубків запитав у нього, чи є сигарети. Той відповів, як зараз пам’ятаю: «Ні, хлопці, не палю». У ту ж секунду вони звалили його на асфальт і почали бити. Били у різні місця, зокрема у голову та живіт. Хлопець лежав і лише намагався прикрити голову руками. А в цей час дівчина спокійно сиділа на лавочці та байдуже кинула щось на кшталт: «Вась, по голові не бий…»

Я навіть не знаю, як описати свій стан у ті хвилини. Слова «вражена» і «шокована» — не передають і сотої долі тих почуттів. Що ж це виходить, що у моїй країні, у моєму рідному місті, на сусідній вулиці хто завгодно може звалити мене на асфальт і бити? Так, без причини, лише щоб розім’ятися або перед дівчиною своєю похизуватися? І люди ж проходили повз! Я бачила, як чоловіки розгорталися в інший бік, угледівши картину побиття на своєму шляху!

Були й зі мною випадки, коли доводилося самотужки себе захищати, хоча навкруги ходили люди. І не лише жінки — чоловіки! Але ніхто нічого не робив. Ніхто!

А пам’ятаю, якось пізно ввечері я їхала у київському метро. До вагону зайшов хлопець, трохи напідпитку, із розбитим обличчям. Кров капала на його одяг, підлогу. Всі пасажири на нього зиркали, сторонилися. А йому так незручно було… Я мала виходити на наступній зупинці, тому підійшла ближче до дверей, простягнула йому упаковку серветок і сказала: «Візьміть, у вас кров тече, потрібно витерти». Він не хотів їх брати, та я наполягла. Він здивувався, злегка посміхнувся. Потім я озирнулася та зустріла багато поглядів. У них читалося: «Дурепа! Кого ти жалієш? Він напився, потім чіплявся до когось, ось і отримав своє!» А мені так огидно тоді стало. Друзі, а звідки ви знаєте, ЩО САМЕ з ним сталося? І взагалі, хто ви такі, щоб осуджувати?

Знову ж таки, я не кажу, що всі ми, українці, однакові. Були і є ті, хто заступається, допомагає. Напевно що є. Тільки я таких, на жаль, поки що не бачила…

Я й досі намагаюся зрозуміти, що ж робить нас, українців, такими черствими, байдужими та агресивними один до одного? Безгрошів’я, погана влада, постійне виживання? То навпаки — належало б згуртуватися! І нехай із владою нашою ми вже стільки років не можемо нічого зробити, то хоч давайте повсякденне життя собі полегшимо, добрішим його зробимо абощо!

Зараз я наведу не зовсім рівнозначні приклади. Але життя наше із дрібниць складається, і настрій теж із дрібниць вимальовується. І, до слова, такого в Україні для мене не робили. Свої — не робили, а ось тайці — так.

На моїй улюбленій футболці розпустилася нитка — два ряди нижньої прострочки. Я б сама зашила, але було б видно, там машинна строчка потрібна. Я знайшла майстерню, де одяг ремонтують, показала тайці-швачці, вона взяла футболку й прострочила все хвилин за п’ять, при цьому інша тайка всадила мене на стілець, під вентилятор. Коли швачка віддала футболку, я запитала: «Скільки з мене?» А вона англійську зовсім не розуміла, однак махала, що нічого їй не потрібно. Я здивувалася й кажу: «Як це нічого? Це ж ваша робота, і ви так мені допомогли!» Вона зрозуміла, що не відстану й відказала, мовляв, 10 батів давай. Щоб ви розуміли 10 батів — це 0,33 долара. Я дала їй 20 батів, а вона ще й решту почала шукати і здивувалася, коли я її не взяла.

А ще колись я застрягла на дорозі. Після повороту мені потрібно було через три смуги на мотоциклі переїхати, щоби біля будинку зупинитися. А я не могла — автівки й мотоцикли їхали та їхали без упину. Аж тут повз проходив один таєць, побачив ситуацію, вибіг на дорогу, почав махати руками й зупинив рух, щоб я проїхала.

А колись ми йшли по ринку. Я тримала в руках пакетик зі сміттям, якого ніяк не могла позбутися, адже у Таїланді рідко смітники зустрічаються. І ось зупинилася я поблизу якогось стелажа, тайка сама взяла з моїх рук пакетик, посміхнулася й показала, що викинула його у свій маленький смітник. Так несподівано, і так приємно стало.

А ще з нами по сусідству живе тайська родина. Вони вирощують квіти на продаж, а нам жінка періодично приносить ці букети безкоштовно, просто так. Ми колись намагалися віддячити їй шоколадками, а вона відмовлялася, насилу вмовили.

А її чоловік нещодавно приніс мені підручник «Говоримо тайською за 15 днів» і при цьому запевнював, що за два тижні я гарантовано знатиму тайську.

Мушу сказати, що тайці не краще за нас із вами живуть. Теж незадоволені урядом, теж на межі виживання, теж економлять і метушаться. Але чомусь більше в них гуманності. Добріші вони…

Жанна КІСУНІНА