3

Дедемотиватор

Наскільки воно було ефективне, я не знаю, але один епізод особливо в’ївся мені в тім’я: у сірому вагоні метро їдуть сірі люди із кам’яними пиками — і це напередодні Нового року! Здається, то були зображені 1960-ті роки.

Скільки часу минуло відтоді — і що? Як давно ви чули щирий сміх у підземці (дітей, закохані пари та п’яне бидло не рахуємо)? Ну добре, сміх — то занадто, а коли ви востаннє бачили просто усміхненого пасажира? Чи в годину пік будь-який прояв душевної полегкості недоречний? Що цікаво: навіть анекдоти й звірячі витівки на екранах під стелею більшість людей сприймає без належного умовного рефлексу. Мимоволі згадуєш викрадачів тіл та іншу позаземну кіногидоту…

Але бувають приємні винятки. І винятковість робить їх ще приємнішими. =)

Якось уранці я їхав до кінцевої. Було якраз «вікно» між навалою працьовитих киян, які ходять на восьму, і тою сволотою, що спить на годину довше. (Є ще треті, але триматиму себе в руках.) Отже, у вагоні налічувалося щонайбільше десять пасаже, заглиблених у роздуми про свою долю на шляху далекім. І ось на передостанній зупинці до нас долучився молодик — звичайний такий чолов’яга: куртка, джинси, сумка на плечі — один з мільйонів. Вийшов на середину вагону, а коли потяг рушив, огледів присутніх, широко посміхнувся і видав щось таке: «Здравствуйтє! Сєгодня прєкрасний дєнь, і я хочу подаріть вам ету замєчатєльную пєсню!» — та заспівав гімн Бременських музикантів «Нічєго на свєтє лучше нєту…». Співав щиро, іноді розводив руками, як то роблять в особливо експресивних місцях, але в рухах відчувалася скутість — було зрозуміло, що трохи хвилюється, що це не частина його щоденного заробітку. Отак він пройшов з одного кінця вагону в інший, а ми тим часом прибули в пункт призначення. Двері відчинилися, співець подякував нам за увагу, позичив гарного дня і пішов собі…

І шо? Хоч би одна падлюка рота скривила у подобі смайлу! А дідька лисого! Я, наприклад, звично медитував під написом «Не притулятися»… Хоча принаймні очима дивака провів — є прогрес! А решта зиркнула на джерело неспокою — і поховалась по своїх домовинах, поки туди чужі не поналізали. І кожне пішло своїм битим шляхом, а потяг пішов своїм…

А ви колись ділилися отак радістю своєю? А чи готові?

Василь СОКИРА