2

«Та інші»

                        Хто роздмухує полум’я сварки і ворушить жарини,
                        не мусить нарікати, що іскри потрапляють йому на обличчя.
                        /Бенджамін Франклін,
                        найвідоміший в Україні
                        з батьків-засновників США
                        через свій портрет
                        на 100-доларовій купюрі/

Воно навіть якось незручно не реагувати. Бо коли тобі кажуть, що «усьо пропало», свободу розтоптано, демократії — гаплик, то мусиш підхоплюватися і бігти на вулицю, вже по дорозі питаючи, «а де тут ближча барикада?».

Хоча з появою гармат фортифікаційний сенс барикади змалів, а з появою танків — перетворився на чистий постмодерн. Хулігансько-символічний, як у Парижі в 1968-му, або самозаспокійливий, як у 1993-му в Москві.

Бо ми традиційно шануємо свободу, але не любимо відповідальності. Свобода — для нас, відповідальність — для інших.

Я, власне, про «Відкрите звернення представників української інтелігенції на захист Юлії Тимошенко». Відомі й шановані люди, список підписантів — за абеткою, після Юхновського йдуть «та інші». Теоретично там мав бути бютівець Яворівський, але як не поіменовано, то й нема. А «та інші» — є. Тобто, слід розуміти, або процес підписання ще триває, або підписантів так багато, що всі не вміщаються.

Один із них, чудовий прозаїк Валерій Шевчук у 1968 р. підписав «лист 139-ти» проти тодішніх політичних репресій (першим підписався Параджанов, бо він на цьому наполягав). Там не було жодних «та ін.». Всі помістилися. Репресії були справжні, над злиденними радянськими дисидентами, і закінчувалися справжніми трагедіями: Горська, Стус…

Оскільки всі підписанти за Юлю — блискучі філологи, цікаво було б знати головного райтера. Бо якщо це лист до влади в класично дисидентському стилі, то він має бути написаний з використанням термінів, якими користується сама влада. Щоб була хоча б декларація про намір отримати якусь відповідь.

Якщо це лист-летючка до народу про «злочинну владу», то там теж має бути все на рівні народного сприйняття: «вчора — по три, сьогодні — по п’ять, верніть нам Юлю!» Із зазначенням адреси ближчої барикади.

Весь зміст претензій влади до Тимошенко, без посилань на високі матерії, можна вмістити у короткому діалозі.

Влада: — Юлю, віддай гроші. Ти вже стільки не з’їси. Ну да, Ходорковський не віддав. Хотів, але вже пізно було. І Гетьман колись, кажуть, не віддав. А от Льоня-космос, наприклад, віддав. Нащо тобі здалася та Лук’янівка? Жила б собі в Англії з донькою і горя не знала. Хочещ — до Березовського на чай, хочеш — до Путіна… свобода!

Юля: — Свободу не спинити! Не віддам, бо ви — злочинна банда грабіжників народу!

Влада: — Ой-ой, хто б казав! Колишня керівниця фірми з дванадцятимільярдним річним оборотом?

Юля: — А у вас — Межигір’я!

Влада: — У-у-у, як все запущено… Не хочеш, значить, по-хорошому. Кірєєв!

«15 грудня 2010 р. демократія в Україні зазнала жорстокого удару. Це дата, з якої політичні переслідування набрали якісно нового значення і загрозливого розмаху». Так починається лист.

От чорт, а я думав, демократія в Україні зазнала жорстокого удару, коли за Кравчука представники української інтелігенції (вочевидь, найкращі) змовилися з комсомольцями і комуністами, віддали ядерну зброю, обібрали людей до нитки через ваучеризацію, порозбирали собі підприємства-заводи-пароплави (одна справа «Бласко» чого варта була) — і все це назвали «тріумфом національного відродження». А потім цю демократію лупцювали щороку кому не ліньки так, що демос навіть гикати не встигав.

І тепер нас листовно залякують поверненням до радянських часів. Вже забулося «Схід і Захід разом», проект ПРіБЮТ, вже — окупанти, бандити. Та інше.

Ну вже або окупанти, або бандити — щось одне виберіть. Окупант стежить за тим, щоб окуповане майно було справне і аборигени на ньому кваліфіковано працювали. І вішає партизанів та саботажників, які його зумисне псують і розкрадають. Бандит просто забирає касу і змивається. Його ні майно, ні люди взагалі ніяким боком не цікавлять.

«Кримінальна справа проти Юлії Тимошенко побудована тільки на тому, що начебто вона у розпал економічної кризи використала для виплати пенсій кошти від квот за викиди парникових газів…» — цитата. Так використала чи «начебто»? В цьому місці треба що — заступатися за нового Робіна Гуда, який понад 3 млрд грн на пенсії пустив, чи взагалі нічого не було, галюцинація, бо «начебто»? Чи де ті реконструйовані та модернізовані українські котельні, на що мали піти ці гроші, як казала сама Юля у квітні 2009-го в Кагарлику? Покажіть їх — кращого доказу невинуватості й бути не може!

І не виключно про квоти. Розбираються з гіпотетичним хабаром в 3 млн дол. російським чиновникам Міноборони за оборудки. За цю історію кляті москалі вже раніше засудили на кілька років головного фінансиста російського Міноборони генерала Олейника — не могли дошукатися півмільярда доларів.

Розбираються ще з обставинами кабального для України й дуже вигідного для «Газпрому» контракту, підписаного за наполяганням Юлі всупереч президенту Ющенку, Кабміну та іншим.

Ну інтелігенція — художня, вона здебільшого — геть як діти. Почує, що свобода в небезпеці, більшовицька банда вже переходить наші кордони, а вірус не пролізе крізь подвійний шар марлі — і гайда шукати барикади.

Якої ви справедливості хочете й від кого сьогодні, коли перші та всі наступні кроки цієї держави були злодійськими (не треба ховатися за іноземним словом «корупція») і зроблені по кістках і тілах мільйонів наївних романтиків? Так-так, не питайте, звідки взявся перший мільйон у політиків, про решту вони вам потім розкажуть. Не питайте — але й не робіть наївних очей.

Я, власне, — із хронічних «противсіхів». Турчинов мені колись казав, наче на плівках Мельниченка Кучма питає про мене у Табачника: що за один? А той каже: «Та йому все одно з ким, аби в опозиції».

Може й брехня, але красиво. Геть як у відкритому зверненні інтелігенції. Тому я пишу не до влади. Я маю уявлення, як вона функціонує насправді, й коли мені захочеться з нею результативного діалогу, то я знаю, кому, коли і в яких виразах писати. І не до української інтелігенції, бо вона загалом дуже непогано орієнтується в неподільній на владу-опозицію природі української політичної верхівки та в її сьогоденній топографії. GPS за такої прецизійності може просто відпочити.

От у дні оприлюднення цього самого пафосного звернення в Горлівці місцеві депутати відмовили в позабюджетній ініціативі встановити погруддя Василя Стуса (він там учителював колись). Відмовили у формулюваннях, гідних інтелігентського реагування. Це можна в Інтернеті все подивитися, наживо. Стус був одним із підписантів «листа 139-ти» 1968 р. Як людина вельми гостроязика («настає час бездарних яворівських») він би знайшов що сказати своїм старим приятелям з приводу сьогоднішніх пафосів. А листа в Горлівку?

Я до «та інших». Жодна влада чи її представники внутрішню свободу і почуття гідності ніколи обмежити не можуть. Якщо шукаєте свободи — то що собачитися, що загравати з владою означає однаково узалежнювати себе від її настрою. Серйозно впливати на процес можна, лише коли ти в ньому. Попротестувати, щоб вас, нескорених, помітили та взяли, неслухняних, у владу, — ви б узяли на їхньому місці?

Напишіть краще своїм дітям щось хороше.

Олег ПОКАЛЬЧУК