3

Ніяка «Bugatti» чи «Ferrari» і поруч не стояли з машиною, що зветься час...

Катерина Медовник

«Коли мені виповниться 35, я сидітиму у великому чорному кріслі в просторій ошатній залі перед сотнями студентів, 5-ма відеокамерами та мікрофоном і розказуватиму, як я вперше у віці 16-ти років просилася на інформаційне радіо кореспондентом, доводячи, що «зможу скласти конкуренцію будь-якому досвідченому журналісту, тільки візьміть на стажування!» - гадала я собі в 17, після вдалої тримісячної практики на місцевій радіостанції.

Ось і пройшло 18 років. Я сиджу перед аудиторією студентів, котрі прийшли на черговий майстер-клас «Як стати професійним журналістом?» і чекають, що я почну їм видавати таємниці, яких ще не знають прості смертні. Але ж я не маю жодних секретів. За всі свої 35 років, керувалася лише одним простим правилом: «Якщо чогось хочу – мушу це досягти». Це гасло не раз наштовхувало мене на небезпеку, часто створювало мені проблеми, але без усіх цих перипетій, я би не стала, ким я є: успішною журналісткою.

Ця пафосність доречна, поза як маю причини себе так називати. Багато хто каже, що я скандальна, але то все від примітивної некомпетентності та гіркослізних заздрощів.  І от я сиджу перед цим милими юнацтвом, яке повсідалося навіть на сходах (напевно, гарно прорекламували цю зустріч у соціальних мережах), щоб послухати виступ запрошеного спікера, а після заходу напасти на нього з проханнями залишити свою візитку для стажування на телебаченні.

Знаю цей «підступний план», сама неодноразово ним користувалася, тому й не заперечую – візитівок маю вдосталь, не шкода - беріть, але от справді зателефонувати мені, старанно виконувати завдання та вдало пройти практику вдається одиницям. У свій час я теж ходила на подібні майстер-класи, курси, медіашколи, що влаштовували столичні університети, оскільки вчилася на соціолога, а не на журналіста. Не жалкую за 4 роки бакалавру з іншої спеціальності, якій я не присвятила жодного дня свого  дорослого життя.  Навпаки, це дало мені більше стимулу вивчати журналістське ремесло на простих «вільних лекціях», від яких я брала все: знання, практичні навички, знайомства з цікавими людьми… 

35 років.  Позаду море злетів і падінь: прямих включень з місця подій, ефірних ляпів, журналістських розслідувань, скандальних викриттів, приголомшливих історій на ніч, а може й для широко загалу… Однак впевнена, попереду їх ще більше. У тому і весь мед професії «журналіст».

***

Вікторія Кропліс

Ніяка «Bugatti» чи «Ferrari» і поруч не стояли з машиною, що зветься час...

Десятирічною я мріяла подорослішати, аби фарбувати губи і одягати великі сережки, хизуватися підборами та стріляти підведеними очима. Зараз мені вісімнадцять, і я хочу знову в дитсадок, у ту безтурботну пору, коли основними проблемами були… коли їх взагалі не було.

Колись мені стукне тридцять п’ять, та я не дивитимусь в дзеркало на свої зморшки і не фарбуватиму волосся, а все ще буду молодою і юною – душею. Фізіологічний вік втрачає всю свою значимість поряд з психологічним. Я мислитиму, як і раніше, менше спотикатимусь дорогою життя об кучугури зради і лицемірності; мої очі будуть такими ж блакитними, як і зараз, та додасться до їх кольору крапля мудрості і зрілості.

У тридцять п’ять, отримавши декілька освіт, досягнувши певних звершень у кар’єрі і створивши тепле сімейне вогнище вдома, я зрозумію одне: «Я знаю, що нічого не знаю». Саме тоді я зупинюсь на хвилину і обернусь, аби поглянути, що залишилось позаду, заради чого я жила і заради чого існуватиму далі, коли гроші здаються не такими вже й недосяжними, діти – дорослими, а дні – схожими на попередні.

Я вирішу присвятити себе тому, чого прагнула все життя, та боялася зізнатись – я буду змінювати світ, маленькими кроками буду реалізовувати різноманітні соціальні та екологічні проекти, допомагати людям і відчувати  задоволення від вдосконалення людства. І нехай моїх успіхів ніхто не помічатиме, нехай це не приноситиме ніякого прибутку, я пишатимусь собою, мною захоплюватимуться діти.

Я прокидатимусь кожного ранку з посмішкою на обличчі, мотивацією у голові та повною сил у очах. Більше уваги приділятиму своїм батькам – нарешті почну цінувати їх здоров’я та піклуватимусь про них так, як колись вони турбувалися мною. Я писатиму. Деякі вважатимуть мої книжки безглуздими, інші ж з нетерпінням чекатимуть на кожну наступну.

Обов’язково створю афтобіографічну повість – щось на кшталт «Моя жизнь в рекламе и ее жизнь во мне», я точно знаю, що присвячу себе саме цьому виду діяльності. Такою бачу себе у тридцять п’ять років, та чи станеться все так, як я планую? Звичайно, так, якщо наполегливо крокуватиму від «цілеформування» до «ціледосягнення». І, звичайно, ні, бо у долі для нас свої сюрпризи, приємні чи навпаки – життя покаже. Головне – ніколи не опускати рук, адже вони тримають все. Абсолютно все.

***

Олена Пуценко

Коли мені виповниться 35, в Україні буде літо 2029 року, а у мене чудове життя. Ми вже будемо в ЄС і в Шенгені, тому кожні вихідні я подорожуватиму разом зі своїм чоловіком, що буде схожий на Святослава Вакарчука в його кращі роки. Іноді я братиму з собою своїх подруг і разом ми будемо їздити на оперу в Ла Скала і на шопінг  в Мілан.

Коли мені буде 35, 90% населення України говоритиме українською(включаючи політиків), а долар вийде з ужитку і настане пора євро або китайських юаней. До того часу я нарешті виплачу позику за будинок у Швейцарських Альпах, який обіцяла подарувати татові, але  їздитиму на Різдво в Карпати, щоб подивится вертеп.

Коли настане моя  36 весна, я нарешті познайомлюся з Тоні Блером, я літатиму до нього на чай і фотографуватиму, як екс-прем'єр Великої Британії гладить свого кота і виховує правнуків. У світі відбудеться багато дива, борщ стане дуже популярною стравою у світі, а в Україні розкриють справу  Ґонґадзе.

Єдине, чого точно не може статися до 2029 року, так це мого повернення назад, у 2013р.