5

Про макулатуру для "Укртелекома", тайм-менеджмент для нотаріату та тернистий шлях до Європи

Я відвідувала кілька разів одну з найупорядкованіших країн Шенгену — Німеччину і хочу запевнити: нам до їхнього порядку — як до зірок. І не стільки наші керманичі у цьому винні, скільки ми самі. Для цього досить навіть поверхневого погляду.

У лютому я втратила батька. Пережити гіркоту втрати — це лише півсправи. Далі розпочинається найцікавіше. За кілька місяців з’ясувалося, що у нас не працює міський телефон. Рахунки ми сплачували регулярно, сам апарат перевірили — справний. Тому й залишалося грішити на несправності лінії та викликати фахівців з ремонту. Візит до «Укртелекому» відкрив нам очі.

Телефон був оформлений на померлого татка, а його вже кілька місяців з нами не було. Певно, зв’язківці вирішили, що немає людини — нікому й користуватися. І тишком відключили нас від мережі. На закиди, чому, мовляв, не попередили, укртелекомівці відповіли, що намагалися нам зателефонувати, але ніхто не брав слухавки.

Але, даруйте, невже крім дзвінків у робочий час, немає інших способів поінформувати абонента? Може, слід оголосити всеукраїнське збирання макулатури, щоб забезпечити нашого монополіста папером — хоча б для інформаційних листків? Бо, як з’ясувалося, мій випадок не поодинокий — нещодавно одна знайома, втративши батьків, теж наштовхнулася на підпільні правила «Укртелекому», про які ніхто й не чув, окрім співробітників. А вони дотримуються кожної літери цього таємного закону, навіть не зважаючи на тих, для кого цей самий «Укртелеком» існує.

Далі — більше. У липні виповнюється півроку, як тата немає. А оскільки я постійно живу в Києві та в Полтаву навідуюся лише двічі на рік — провідати маму і, тим більше, оскільки в липні збиралася поліпшити демографічну ситуацію країни ще одним українцем чи українкою, вирішила завчасно сходити до нотаріуса та оформити спадщину. Цей візит закарбується у пам’яті надовго.

Почну з того, що, свідома безладу в наших чиновників, вирішила попередньо зателефонувати і довідатися про необхідні документи. Здається, нормальна європейська практика. Але у нас вона чомусь приживається з ускладненнями. У Третій нотаріальній конторі, яка має нас обслуговувати, слухавку ніхто не брав упродовж усього дня. В іншій державній конторі люб’язно привіталися і розповіли про необхідний перелік документів та розклад роботи. Втім, мої приємні враження розтанули, як роса під сонцем. Третя нотаріальна контора працює, виявляється, за іншим графіком. Тож перший мій візит закінчився, так і не розпочавшись, перед зачиненими дверима.

Наступного разу пощастило трошки більше. Але о восьмій ранку, коли офіційно починається робочий день, наша черга продовжувала витоптувати доріжки під зачиненими дверима. Нотаріус Колосова з’явилася на роботі, здається, о пів на дев’яту. І відразу взялася до нагального — повідчиняла шафи, вікна у приймальні та вийшла на вулицю — щоб не заважати свіжому повітрю овіювати затхлі нотаріальні справи. Черга на вулиці мовчки спостерігала. Невдовзі на роботу завітала й сама очільниця контори, пані Шендрик. Робота відразу почала рухатися, правда, не зовсім в той бік, куди очікувалося.

Я потрапила до неї на прийом першою. Втім, відразу за мною до керівного кабінету увірвалася ціла делегація — перша нотаріус та працівники «секретаріату». І почалися важливі обговорення — зовнішніх та внутрішніх якостей невідомих мені осіб, останнього візиту однієї з панночок на якусь нараду і ймовірних нововведень… Я терпляче слухала ці теревені й чекала, коли дійде черга до моєї справи. Нарешті завідувачка повернулася до мене. Куди тільки подівся ввічливий та зацікавлений тон? Виявляється, набір документів був далеко не повним, а консультацію по телефону я неправильно зрозуміла, бо некоректно змалювала свою ситуацію.

Гадаю, цій чиновниці апріорі байдуже те, що я працюю на всеукраїнському телеканалі випусковим редактором і, відповідно, можу правильно сформулювати свою думку, а до того ж є людиною свідомою і відповідальною. Тут діє стара приказка «Я — начальник, ти — дурний». Запитання чи заперечення викликали у пані нотаріуса ще більші напади роздратування. Особливо сподобалося її незадоволення тим, чому батько не розповів мені, чи є у нього іще діти (і, відповідно, не повідомив їхні імена й адреси). Вибачте, про це треба запитати у покійного, а як це зробити — і досі не второпаю.

Одне слово, вийшла я від нотаріусів ні з чим. За кілька днів, зібравши необхідні документи, вирішила спробувати знову. О сьомій ранку під дверима нотаріальної контори нас було п’ятеро. Цього дня нотаріус приймала лише до 12-ї. Дехто зайняв чергу ще відучора, бо швидкістю роботи ці держслужбовці не відзначаються — «вчасний» початок робочого дня, обов’язкові теревені з колегами… для візитерів лишається зовсім небагато часу. Приблизно за чотири години один нотаріус встигає прийняти… аж двох людей! Та куди, зрештою, поспішати? Завтра знову прийдуть…

Третій день поневірянь розпочався о 5:45. Моя сімдесятирічна мама вирішила дати вагітній дочці трохи поспати й сама кинулася на амбразуру. І о цій ранковій порі під дверима у нотаріуса була… другою. Втім, чиновниця нас попередила: у неї запис, тоді їй конче треба на нараду. А завідувачка у відпустці. Тож ліпше йдіть до приватного нотаріуса і не витрачайте дарма часу.
Я спробувала з’ясувати, чи встигнемо ми ще на прийом — усе ж таки стоїмо з шостої ранку, — та вислухала 15-хвилинну доповідь про неврегульованість роботи державних нотаріусів, про рівнозначність приватних і державних працівників нотаріату й недалекість деяких відвідувачів. Хоча, якщо я вже така вперта і неодмінно хочу потрапити на прийом, вона може мене записати… ну, скажімо, на липень. Випнутого на півметра вперед живота нотаріус намагалася не помічати.

Ввічливість, прагнення допомогти людям розв’язати їхні проблеми, робота — передусім (принаймні у відведений для цього час) — ось далеко не повний перелік якостей, які особливо цінують, ба навіть вимагають у працівників за кордоном. Здається, у них не виникає навіть думки, що можна спізнитися на роботу, теревенити з колегами чи відвідувати наради, коли під дверима черга.

Можливо, ми самі й винні — адже за час поневірянь я не почула жодного — жодного! — незадоволеного голосу із черги. Стоїмо, як барани, і чекаємо, поки боги зійдуть з небес… А може, самі «боги» відчувають свою безкарність, то й роблять, що хочуть? Причому цією печаткою відмічено багато кого ще з часів Радянського Союзу — і продавщиць у магазинах, і лікарів, і чиновників. «Не ми для людей, а люди для нас» — написано у них на лобі. Не подобається обслуговування — йдіть до іншого магазину (лікарні, нотаріуса тощо). І поки наш народ буде керуватися цим принципом, жодна влада не створить нам європейського життя.