5

Досить купувати безкоштовне!

Наприклад, такого вже «омріяного» і засмальцьованого жирними руками владних кроку до Європи. Кому ми там потрібні зі своїм продажно-покупним менталітетом? От і лишається тільки лаяти владу на лавочках біля під’їздів та на кухонних посиденьках з родичами. Така вже в українців натура — лаяти все. А щоб бодай на мить підвестися і хоча б спробувати щось змінити — зась! Позиція «моя хата скраю» давно переважила здоровий глузд. І навіть Помаранчева революція — не виняток. Адже й справді, кожен там стояв не за загальне благо, а за своє власне, кишенькове. Кожен стояв і чекав, що прийде «месія» і зробить йому добре.

А він не прийшов. І не прийде. Доки такий собі месія не прокинеться в кожному з нас.

Дуже показова історія. Розмовляли собі матусі, чекаючи дітлахів з тренування у басейні. Говорили про тих самих дітей, про нагальне: хто в яку школу, а як у вас, а може де краще, ніж маємо? Для довідки варто зазначити, що розмова відбувалася в Луцьку. В цьому ж таки місті є дуже популярна, чи краще сказати «модна», школа-гімназія № 4. За нагоди похвалюся, що її закінчила і я. Але тоді то була зовсім інша школа. Та, в якій цінували знання, а не товщину гаманця.

Так ось, одна з матусь і каже: «Та ні, я свою в четверту не віддавала. Кажуть, там такі побори… Кажуть, щоб прийняли, треба півтори тисячі гривень заплатити!» (Варто зауважити, що для такого міста, як Луцьк, хоча це обласний центр, 1 500 грн — середня місячна зарплата.) А інша їй і відповідає: «Так і є. Я особисто за свою платила. А що — хочеш, щоб дитина в хорошій школі вчилася, — мусиш платити! Це нормально!»

Ситуація, за словами батьків першокласників «гімназії число 4», як любить говорити її директор, пан Мишковець, була такою: заяв на зарахування до першого класу набралося у кілька разів більше, ніж було місць у школі. І директор вигадав нехитру схему. Оголосив, що ті батьки, які хочуть бачити своїх чад серед учнів цієї престижної (але все ще державної) школи, мають сплатити у фонд школи 1 500 грн. Такий собі добровільно-примусовий благодійний внесок. І ніби ж нічого протизаконного. Нікого не змушують, нікому не погрожують. Хто хоче — платить, хто не хоче… самі розумієте.

Виходить, щоб отримувати знання від найліпших учителів міста (як упевнені в цій школі), тепер необов’язково бути здібним, розумним чи талановитим. Достатньо, щоби в мами з татом були тугі гаманці. Підтвердженням цього факту є марки авто, які привозять дітей на перший урок. «Лексуси», «Мерседеси» останніх серій — дешевших за 80–100 тис. дол. і не побачиш! Може, вони і є, але діти таких «автомобілістів» соромляться та йдуть до школи пішки.

Обурює навіть не сам факт «законного» хабарництва. А позиція батьків. Усі вони упевнені, що це — НОРМАЛЬНО! Що у країні, де в законі прописано, що освіта має бути безоплатною, треба сплачувати школі 1 500 грн за можливість навчатися. Цікаво, а що б сказав директор, якби батьки домовилися — і НЕ заплатили жодної копійки?

Уся ця розповідь до того, що ми самі винні у всьому, що відбувається у нашій країні. Ми привчили вчителів, лікарів, міліціонерів і решту слуг народу до «щедрої вдячності» за кожен перекладений чи загублений папірець, за маленьку карлючку підпису. А до доброго звикаєш хутко. Навіщо ж гаяти час та нерви, щоби йти перевіряти будівельний проект! Кілька тисяч зелених увечері у авто із затемненими вікнами — і забудовник — ваш найліпший друг! Золоті ланцюжки для вчительки у день народження — і ваш, може, й не дурний, але далеко не геніальний першокласник — перший учень! Кількасот гривень — і можна взагалі не ходити на іспити в університеті! А навіщо?

Я не плачу хабарів! І раджу брати з мене приклад! Бо коли всі одного дня скажуть «Я не платитиму!», то нашим чиновникам-корупціонерам спочатку перекриє горлянку від подиву, а потім таки доведеться працювати як слід. От лише мало я вірю в цю утопію. Піду краще викину свої рожеві окуляри…

Надія РОГОЗІНА