4

Сартр та ЇЇ мухи

Можна було б співчутливо прочитати і просто взяти до уваги, але крім патетики в дусі «почекайте, гади, хай-но я вийду», натрапляємо на тезу № 10:

«Учасник французького руху Опору Жан-Поль Сартр уже після війни сказав: „Ніколи ми не були настільки вільними, як під час окупації“, — це правильні слова. У нас теж окупація — окупація країни можновладною ордою, яка не любить цю країну, не розуміє і не поважає її. І ми також вільні сьогодні. Вільні в тюрмах, у камерах і в палатках... Справжню волю і свободу неможливо заарештувати».

Щоразу, коли діячі української політики намагаються публічно продемонструвати свій інтелект, кругозір і знання світової культури, стає вже не просто погано — сильно нудить. Друга хвиля спазмів зазвичай находить, коли інтелігенція при цьому або улесливо мовчить — бо відверту нісенітницю верзуть «свої», або зловтішно освистує за те саме політичних супротивників.

Оскільки Тимошенко є кому захищати, а Сартра — ні, то вступлюся за небіжчика, але без пієтету. Він служив у французькій армії метеорологом, був полонений і поки сидів дев’ять місяців на фільтрації, то зайнявся в таборі драматургією. А потім до 1944 р. мирно викладав філософію в ліцеї, як, утім, і до війни. У 1943 р. його п’єсу «Мухи» поставили в окупованому Парижі у театрі Сари Бернар.

Радянська пропаганда, заграючи з де Голлем, внесла свій неоціненний внесок у міф про масштаби французького Опору, зарахувавши туди до перших лав і Сартра. Той не мав жодного стосунку до партизанському руху «макі» та й узагалі із «силовим» Опором ніяк не стикався. Німців Гітлера, природно, не любив, як усі французи, котрі вважали, що Німеччина в Першій світовій отримала по заслузі, а «наці» — невігласи. Він дійсно створив підпільний інтелектуальний гурток «Соціалізм і свобода». І, власне, все на цьому. Для розуміння обстановки, в якій тоді жив і працював Сартр, треба на власні очі побачити, як виглядала німецька окупація. Французи тепер цього соромляться, але правда така, що окупація була досить комфортною і навіть дозволяла помірковане вільнодумство.

Німці Сартра за його дисидентство і пальцем не торкнули. Справжньої небезпеки та навіть замахів на життя Сартр зазнав лише з боку французьких націоналістів, починаючи з 1950-х рр. Його квартиру тричі підривали вибухівкою, редакцію видання «Нові часи» громили п’ять разів — за комуністичні погляди і зраду французьких національних інтересів у питанні Алжиру. Для порівняння: це так, якби котрийсь популярний український гуманітарій в критичний момент заявив про свій перехід у дрімуче слов’янофільство і про необхідність не тільки задурно віддати Крим Росії, а ще й доплатити за «неправильну експлуатацію» півострова.

Шанси на те, що Тимошенко сама читала текст Сартра, який цитує, близькі до нуля. Навіть не тому, що він не перекладався. Це зовсім маленький нарис, або невеличка замітка з двох великих абзаців. Називається твір — «Республіка тиші» (чи «мовчання»). Сартру тоді виповнилось 39 років.

Написано було якраз після закінчення окупації 1944 р., коли війна цілком ще тривала. Цитата Тимошенко не зовсім точна, у Сартра — «Ми ніколи не були більш вільні, ніж під час німецької окупації». Його текст — насправді знахідка для фрейдистів, це яскраве самовиправдання гуманітарія в обставинах різких змін політичної реальності. Текст нічим не прикметний ні для філософії, ні для культури, якщо прибрати ім’я автора.

Таких нотаток у нас після 1991 р. теж з’явилося безліч — про те, як у глибині душі всі ненавиділи СРСР і компартію. А їхні автори за СРСР, як і Сартр за німецької окупації, справно ходили на роботу і отримували зарплату від «окупантів». Але Сартр чесний — він підкреслює, що говорить не від імені реального Опору, а від імені більшості одинаків. І він також пише про стан глибокої самотності при повній відповідальності за свій моральний вибір. Це теза, яку потім його друг часів тієї самої окупації Альбер Камю розвине у знаменитому «Міфі про Сізіфа»: людина найбільш вільна тоді, коли усвідомлює абсурдність своїх зусиль, а особливо — коли споглядає їх повний крах.

То Чехов, то Есхіл, то Ортега-і-Гассет (цитований Ющенком без згадки імені автора), то ще щось… Господи, коли ж ви, панове політики, дасте спокій світовій літературі та філософії? Адже тим із вас, які справді щось читали (є й такі), вистачає розуму не ховатися за класиків (бо власними словами переконати нікого не можуть). Література і філософія — це взірці, й освічені люди, намагаючись щось сказати самотужки, прагнуть сягнути того рівня, а не тягнути планку до себе. От же ж вічний совковий несмак плюс новоукраїнське марнославство!

Я переклав тут трохи Сартра нашвидкуруч, для розуміння того, про що у нас мова насправді. Цей уривок — приблизно чверть усього тексту.

«Скрізь — на рекламних щитах, у газетах, на екрані ми зіткнулися з огидними і пісними зображеннями нас самих, оскільки наші гнобителі хотіли, щоб ми це сприйняли. І тому ми були вільні. Оскільки отрута „наці“ просочилася навіть у наші думки, кожна точна думка була перемогою. Через те що всемогутні поліцейські намагалися змусити нас припнути язики, кожне слово набуло значення декларації принципів. Через те що на нас полювали, кожен з наших жестів був знаком урочистої присяги. Жорстокі обставини врешті-решт зробили можливим для нас життя без облуди чи хибного сорому, без того неспокійного і нестерпного існування, властивого більшості людей».

Сартрів текст насправді про те, що за радянських часів називалося «внутрішньої еміграцією». Він пропонує механізм і пояснює обставини такого вибору. Це створення свого власного культурного простору, що ігнорує зовнішні обставини, та життя самою надією на те, що коли-небудь все це припиниться і «ніч ЗАКІНЧУЄТЬСЯ» — саме такі останні слова Сартрового нарису.

Справжню свободу дійсно неможливо заарештувати. Та справжня свобода за Сартром не має нічого спільного з політичною боротьбою і громадською активністю. Сартр підтримав радикалів у 1968-му — саме тому, що їхній бунт був стовідсотковим бунтом, а не осмисленою революцією. Художньо безглуздим, приреченим на історичну поразку. І Сартр не лише в цьому тексті, але й взагалі (як і всі філософи-екзистенціалісти) — це яскравий маніфест зненавиджених прихильниками ЮВТ «противсіхів».

Тимошенко, що цитує Сартра з метою заохотити електорат до протестів, — це все одно що Турчинов, який процитував би Андре Бретона («…Вийти на вулицю і навмання, наскільки це можливо, стріляти по натовпу, поки не закінчаться патрони»), щоб умиротворити міліцію.

Українські політики мали би делікатніше поводитися зі скарбами світового духу, якщо вони, звісно, не хочуть виглядати мародерами. Поради ваших помічників — це лише поради, а цитати лише підкреслюють ваші особисті якості, й часом далеко не ті, які вам би хотілося.

Тому ефективніше цитувати самих себе. Владоопозиція кожного року настільки інакша, що раніше обіцяне всерйоз може сприйматися як сказане зовсім іншими людьми. А звідси один крок до українського постмодерну. Європа підозрює, але не знає в подробицях, що у нас 20 років поспіль триває абсурдистська вистава. Перед діями якої Бекет з Іонеско — автори текстів для дитячих читанок. То нехай краще Захід відкриє для себе українську версію екзистенціалізму. І справжня слава прийде до наших політиків, і відчинить перед ними брами чужих міст як перед справдешніми митцями, а не прохачами політичних притулків.