3

Ліфтове господарство України, або Як із цим жити?

Коли мені було чотири роки, ми переїхали до нової 3-кімнатної квартири в новому будинку нового мікрорайону Полтави. Мої батьки були несамовито щасливі — нарешті закінчилося важке життя у зашарпаній комуналці зі зручностями у дворі, та ще й із маленькими дітьми на руках. Але я тоді не надто раділа — було дуже сумно розлучатися із друзями. На той час мене тішили тільки дві речі — можливість у новому домі кататися на ліфті, а також те, що наш будинок був єдиним таким у місті — 10-поверховим та 10-під’їздним.

Через кілька років я почала усвідомлювати набагато більше переваг нової квартири, на ліфті вже накаталася. І якщо він іноді не працював, а мені доводилося піднімати свій велосипед на шостий поверх чи бігати в магазин, я раділа з того, що ми живемо не на десятому.

Ще за кілька років довелося перевозити в Полтаву татових батьків та купувати їм помешкання. Шукали довго, у коштах були обмежені. Коли знайшли гарненьку квартиру за прийнятну ціну, раділи всією родиною. Мінуси почали спливати лише потім.

За кілька місяців помер дідусь, бабуся лишилася практично сама у чотирьох стінах. Спочатку вона виходила надвір та в магазин. Потім, коли кілька разів застрягла у ліфті або ж спускалася на ньому, а через пару годин не могла піднятися, бо він уже не працював, у неї вселився панічний страх, і вже ніхто не міг вмовити стареньку виходити з дому. Останні три роки свого життя вона вдихала свіже повітря, лише стоячи на балконі власної квартири.

На той час вік цього будинку не перевищував 15 років. Після смерті бабусі минуло дев’ять років, а з ліфтом досі ті ж проблеми. І це попри безліч звернень та скарг від нас та сусідів.

Тим часом старішав і наш будинок. Минулого літа йому виповнилося 23 роки. Саме тоді наш ліфт страшенно знахабнів — почав працювати за графіком, який був відомий лише йому. Усі мешканці під’їзду скаженіли. Особливо коли застрягали в ньому або мали піднімати нагору дитину, коляску, торби. Ми дзвонили усім, кому тільки можна. У кожного мешканця номер телефону цілодобової аварійної ліфтової бригади лежав поряд із телефонним апаратом. Ми багато разів бачили, як ремонтники колупалися у нашому підйомнику, і щоразу вірили, що це востаннє. Та марно…

Жертвами нашого ліфту ставали не лише мешканці під’їзду. Мої родичі неодноразово застрягали в ньому і мусили сидіти там у темряві до приїзду аварійної бригади. Найдовший термін на моїй пам’яті — година. Я колись також сиділа в ньому хвилин 20, а зі мною — сестра та її 5-місячне немовля…

Та все ж найбільше дісталося моїй мамі. Саме в той період вона захворіла, як наслідок — набрякли ноги, тому їй важко давалися кроки, а надто — сходи й пороги. Тим не менше, нам доводилося ходити з нею до лікаря, а також залагоджувати певні справи, де її присутність була обов’язковою. Ці походи для мами перетворювалися на катування. Наприклад, ми перевіряли справність ліфту, радіючи його працездатності, одягалися і виходили, а замкнувши двері квартири і натиснувши кнопку виклику, розуміли, що він уже не працює. Також могло пощастити спуститися на ліфті, піти у справах, а за кілька годин доводилося допомагати бідолашній матері видиратися на шостий поверх із набряклими ногами.

Та апогей був пізніше — коли маму з інсультом забирала в лікарню швидка. Четверо чоловіків, із мамою на носилках, застрягли в ліфті за крок до виходу. Підйомник зупинився на нижньому поверсі та просто не схотів відчинити двері. Звісно, світло згасло. На годиннику — 22-га. Поки я викликала аварійну бригаду, несамовито волаючи у трубку від шоку, люди намагалися ломом розсунути двері ліфту. Але безуспішно. Аж поки хвилин за 20 не прибіг захеканий хлопець зі своїми чарівними інструментами.

Менше ніж за добу моя мама померла. Лікарі сказали: якби ми привезли її раніше, вони могли б урятувати. Я не знаю, чи це ми втратили час у тому клятому ліфті, чи, можливо, винна недобросовісна бригада швидкої, яка приїжджала першою і не побачила ознак інсульту… Але я ніколи не забуду цей випадок із ліфтом. І мамині очі, коли його двері нарешті відчинилися…

На жаль, я розумію, що мій випадок не поодинокий і вже точно не останній. Коли я писала цей текст, захотілося дізнатися, чи коментують взагалі цей ліфтовий жах чиновники? Чи пишуть про нього мої колеги? Прочитала таке:

«Щороку в Україні під час аварій у ліфтах гинуть десятки людей. За даними Полтавського управління Держгірпромнагляду, нині на Полтавщині заборонили експлуатувати майже сотню ліфтів. Усі вони вичерпали свій експлуатаційний ресурс. В цілому в області у житлових будинках понад 2 тисячі ліфтів. Найбільше несправних — у Полтаві», — повідомила у серпні 2011 р. Полтавська обласна державна телерадіокомпанія.

«Жоден ліфт у Полтаві не під’єднаний до диспетчерської системи. За день аварійна служба приймає від 50 до 100 викликів. Реагувати вчасно на всі дуже важко, бо маємо лише два аварійних автомобілі — старенькі „Таврії“, які терміново потребують заміни. На поточний ремонт одного ліфта потрібно приблизно 40 тисяч гривень. Для того щоб установити новий підйомник, „Ремліфту“ потрібно витратити 250 тисяч гривень. А ми обслуговуємо в Полтаві 840 технічних споруд. Тож про нові ліфти полтавцям годі й мріяти», — йдеться в інтерв’ю начальника полтавського комунального підприємства «Ремліфт» Володимира Понежі у газеті «Вечірня Полтава» від 3 серпня 2011 р.

Як бачимо, прогнози щодо ліфтів не те що невтішні — від них просто волосся дибки. І це лише на Полтавщині, а в Україні маємо ще 23 області та Крим. І там навряд ситуація ліпша. А далі — з кожним роком у країні дедалі більше підйомників відправлятимуть «на пенсію». І, зважаючи на політичну та економічну ситуацію в державі, марно сподіватися, що з бюджету дивом виділять кошти й одразу відремонтують усі несправні ліфти. Та й, зрештою, хто із можновладців перейматиметься нині такою дрібницею? Жив же народ якось раніше — значить і далі зможе! Набагато важливіше зараз показово «стратити» своїх політичних опонентів, налякати їх чи за ґрати засадити. Або ж навпаки — скористатися роллю жертви і давити на жалість українців. Адже, друзі, не забуваймо: нові вибори вже скоро. І перед нами саме вчасно почали розігрувати політичний спектакль.

Ну а людям, схоже, залишається єдине — просити в Бога здоров’я, щоб мати змогу якомога більше років підніматися сходами у своїх багатоповерхівках, квартирам у яких ми так раділи. Колись…