5

Якби ж це сталось не зі мною

Кімната. За столом сидить дідусь років за 90. Його зморшкуваті, жилаві руки тримають газету, а карі очі повільно крокують по рядках. Годинник пробив третю годину дня. Його очі повільно піднялися вгору. Аж раптом мертву тишу розірвав гучний гуркіт дверей. В кімнату ввірвався хлопець років шістнадцяти. Він жбурнув кепку в одну сторону, сумку – в іншу і пробіг повз дідуся так, що аж газета загойдалася. Зі спальні вийшла дівчина. Вона запитала:

- Діду, а це що, Саша прийшов?

- Ну, а хто ж іще.

Вона повільно пішла до його кімнати. Сашко лежав на дивані, сумно поглядаючи у вікно.

- Саша, надрукуй мені, будь-ласка, реферат.

- Відчепись, мені не до тебе, - буркнув хлопець.

- У тебе що, якісь проблеми? – спитала дівчина, кладучи йому руку на плече.

- Таню! Це тебе не стосується! – ще з більшим обуренням відповів Сашко.

- Знов з Яною посварились?

- Відчепись! – крикнув він. – І взагалі, звідки ти взялась на мою голову.

Це була остання крапля. Таня вилетіла з кімнати, грюкнувши дверима. Тут зайшов дідусь:

- Ну чому ти знову посварився з сестрою, вона ж не винна в твоїх проблемах.

- Знову почалось, - проказав про себе Сашко.

- Не можна зганяти зло на людях, замикатися в собі.

- У мене великі неприємності, – відказав хлопець.

- Але це ж не причина, щоб так поводитися. У людей бувають і більші проблеми, проте вони не здаються. Я розповім тобі одну історію, яка трапилася в 33 році на Полтавщині.

— Кімната. За обшарпаним, побитим шашелем столом сидять четверо. У будинку панує тиша. У кутку палахкотить свічка, кидаючи свої жовті промені на сумні обличчя. На столі лежить невеликий шматок запліснявілого хліба, спокушаючи присутніх своїм приємним запахом. Батько важкою рукою розділив хліб на чотири частини і обережно розсунув їх по столу. Першою накинулася на найбільший шматок маленька дівчинка років шести. Вона жадібно хапала хліб і водночас насолоджувалась кожною його крихтою. Потім з’їла свій шматок хліба мати. Батько ж пересунув свою частку Надійці, яка жадібно поглядала на нього. Вона миттю проковтнула і цей шматок. Син довго дивився на хліб. З одного боку його шлунок по-звірячому болів, а голова розривалась від думок: «Їсти, їсти!» – з іншого – голодний погляд сестри колов йому серце. Гору взяла людяність. Син тільки зібрався підсунути шматок Надійці, як вона відразу ж промовила:

- Їж, Колю,  їж, я ж уже з’їла два, а ти ще жодного.

Хлопець поглянув матері в очі і спитав:

- Мамо, а що ми їстимемо завтра?..

Мати відвернулась і, зітхнувши, тихо сказала:

- Нічого.

Микола швидко проковтнув свій шматок і, подякувавши, пішов спати. Мати уклала Надю в ліжко. Дитина, вгамувавши свій голод, швидко і міцно заснула. Жінка повернулась до столу. Свічка вже погасла. Тільки місяць видавав сльози на її очах.

- Назаре, що ми будемо робити. Це була остання хлібина, більше в нас нічого не залишилось, ти розумієш - нічого.

- Галю, я завтра здам коня і наймуся в колгосп. Все-одно ніякого толку з нього немає, тільки й випасай. Може, там хоч щось зароблю.

- А Коля піде нарве квіток клеверу.

- Отак якось і протягнемо…

Світанок. Сонце кинуло свої теплі промені на землю. У небі линула пісня солов’я, земля квітла, і тільки сірі голодні люди й жовтий сморід на вулицях нагадував про смерть, про голод, про нещастя. Коля біг по луках, він не спинявся, його серце рвалося з грудей, адже ось він мав зустріти свою кохану Оленку. Аж раптом щось вхопило його за руку й кинулося на шию. Це була вона. Він спіткнувся і упав разом з нею. Вони котились по м’якій траві, сонце зігрівало їх своїм промінням. Олена вкривала його вуста солодкими поцілунками. І, здавалось, ніщо – ні голод, ні смерть, ні які-небудь проблеми – не могли згасити їхнє полум’я кохання. Весь світ у цю мить був тільки для них двох.

Оленка спитала:

- Ти не покинеш мене?

- Ні, що ти таке кажеш. Я ніколи не забуду тебе.

Шуміла річка, вітер розчісував кучері дерев, розвівав траву. Навколо співали птахи.

- Ти знаєш, а давай, як одружимось, то поселимось тут, у цій красі.

- Оленко, дай ще дожити до того.

- Не мели дурниць, куди ж ти дінешся від мене, – проказала дівчина, сильніше обіймаючи його. Вони були щасливі. Микола ще не здогадувався, що його чекає вдома.

- Що, діду, в нього хтось помер? – спитав Сашко.

- На все свій час.

Коля прибіг додому ввечері з повним кошиком квіток клеверу, цвіту липи і інших рослин, які більш-менш можна було їсти. Мама тихо плакала за столом.

- Що таке, матусю?

- Тато… він загинув…

- Як?!

- Його збив кінь у колгоспі. Що ж ми тепер робитимемо?! – голосила мати.

Син упав на стілець. Він довго дивився на стіну, не розуміючи ще повністю всього, що сталося. Це був для нього шок.

- Де ж ми тепер візьмемо їжу? – ламала голову мати.

- Я завтра піду на станцію Санжари і наймуся працювати. Кажуть, там хоч якісь пайки дають.

- Не ходи, сину, це ж так далеко, і там важка нелюдська праця.

- Нічого, мамо, я вже не маленький. Наступного дня, після похорону батька, мати стомившись від голоду і горя спала. Сонце вже було високо, коли Надійка підійшла до неньки, яка непорушно лежала в ліжку.

- Мамо, мамо, я хочу їсти, – її жалібні оченята дивились на неї. – Мамо, прокинься.

Жінка й не ворухнулась.

- Мамо, що з тобою?

Ненька повільно розкрила очі й подивилась на дочку:

- Зараз, дитино, зараз прийде Микола й щось принесе.

Аж раптом у хату заскочив захеканий хлопець.

- Ось, мамо! Він тримав у руці хустинку з дертю й відвійками від зерна.

- Зараз зваримо їх. Мати наче ожила. Вона підвелася і взяла відро:

- Неси дрова й розпалюй піч, я зараз принесу води.

Але голод і виснаження нагадали про себе. Вона ледь не впала біля колодязя. Син помітив це і підбіг до неї, взяв відро.

- Мамо, давай я допоможу. Зараз ми приготуємо їжу, все буде добре.

Син вийняв з колодязя відро з водою, аж тут почув позад себе, як щось легке впало на землю. Він все зрозумів. Відро вдарилось об землю, вода залила траву, повільно накрапав дощ. Коля обернувся назад, там лежала його мати. Її широко розкриті очі дивились у небо. Дощ перетворювався в зливу. По мертвому обличчю текли краплі води. Здавалось, то не дощ був, а її сльози, сльози за покинутими дітьми. Син упав біля неї і голосно закричав, та його крик все сильніше перебивала злива. Небо чорнішало, хмари згущувались, а він сидів, обнявши свою мертву матір.

Коля повільно зайшов до хати, весь його одяг був мокрий, він поставив воду на вогонь. Надійка підійшла до нього.

- Чому ти так довго? А де мама? Куди вона пішла?

- Розумієш… вона…

- А коли мама повернеться?

- Скоро… - Він міцно обняв сестру і з його очей скотилась маленька сльоза…

Коля замкнув сестричку вдома, наказавши нікому не відкривати, а сам побіг працювати на станцію. Ввечері він повернувся з роботи. За пазухою була хустинка з дертю. Він ішов швидко, адже вдома залишилась голодна Надійка. Ще біля хвірточки його серце тьохнуло: двері були  прочинені. Він миттю влетів у хату – там порожньо. Микола почав звати сестру – марно. На його голос вибігла сусідка і розказала, що по селу ходила повитуха. Хлопець перелякався, як ніколи. Він побіг до того будинку де жила колишня фельдшерка. Микола ввірвався в будинок. За столом сиділа та  ж сама повитуха. Її очі блищали, мов два вогники від тьм’яного світла свічки, на устах була зловіща посмішка. Вона сказала:

- Синку, не хочеш холодцю, дешево продам.

Коля ступив крок і помітив на підлозі Надійчин хрестик. – Вона його ніколи не знімала.

- Ах ти тварюка! – крикнув хлопець і кинувся на жінку.

Вона кричала, відбивалась. Він не чув нічого навколо себе. Його серце огорнуло жахливе бажання помсти. Хтозна, що було б, якби повз будинок не проходили енкаведисти. Чиясь дужа рука вдарила хлопця по голові і відкинула назад. Отямившись, він побачив, що вже вдома. Поряд була Оленка. Вона розповіла йому, як їх розчепили солдати, як за нього заступились люди, а ту людожерку забрали на слідство. Дівчина обняла хлопця:

- Треба жити далі, колись цей жах закінчиться. Головне, не здаватися – а боротись за життя. У тебе тепер нікого нема, якщо хочеш, то переїжджай до моїх батьків. Я з ними поговорю.

Наступного дня Коля не пішов на роботу, він сидів на березі річки і чекав Олену. Але вона не йшла. Минала година, друга, третя.

Він не втримався і побіг до неї додому. Але і тут його чекала біда.

На ґанку сиділа її мати і плакала, в руці в неї був жмут молоченого колосся.

- Що сталось? – спитав Коля.

- Її... її забрали, забрали за ось ці колоски, – крізь сльози промовила мати, підіймаючи руку з колоссям.

Це був останній удар. Він знав, що тепер для Олени одна дорога – на Соловки. І за що? За бажання вижити. Микола побіг до тієї річки, де вони були востаннє вдвох на самоті. Він метався, не знав, що робити, підбіг до берега і задумався: «Навіщо мені тепер жити? Що в мене залишилось? Голод і пустий будинок. Цей жорстокий світ забрав у мене все за один тиждень. Хіба буває таке з однією людиною. Мабуть, краще загинути й собі, щоб більше не мучитися». Але  тут перед ним постала Олена і промовила:

- Ні, в тебе залишилось найголовніше – життя. Отже, потрібно не здаватись, а жити далі, боротись із цим жорстоким світом.

Микола кинувся до неї, але тут враз все зникло. Він відійшов від річки, востаннє поглянув на рідні місця і попрямував до Санжар. Там потай вночі забрався на вантажну платформу поїзда і вирушив у путь. Він не знав, куди їде. Ховаючись, він добрався до  невеликого села неподалік мальовничої Десни. По дорозі Микола бачив мертві села, де люди лежали просто на вулиці, їхні сірі худі тіла вкривали мальовничу землю; всюди була смерть, голод, жах. У повітрі стояв жовтий дух голодомору. Всю країну поглинула руїна трагедії. Там його прийняли за сина в одну сім’ю. Так Микола і вижив…»

- Сумна історія, – сказав Сашко і подумав: «Які нікчемні мої проблеми поряд з такими речами».

- А ти злишся через дрібниці, – відповів дідусь.

- Скажіть, а це ж було не насправді? Правда ж, не може так бути. Це ж справжній фільм жахів.

Дідусь відвернувся. Тут Сашка покликала мати, і він миттю побіг.

А дід Микола сидів, сумно дивлячись у вікно:

— Так, справді, фільм жахів. Якби ж це сталось не зі мною…

Андрій СТРАТІЙ