4

Людмила Марківна

Підлітком у мене була традиція – щонеділі переглядати щось зі спадщини Рязанова, якого у нашій родині дуже любили. У нас навіть була ціла колекція відеокасет з його фільмами. Акуратно поскладавши їх у шафі, я щодня перевіряла, чи рівненько вони стоять. «Вокзал для двоих» з Гурченко та Басілашвілі у головних ролях залишився одним із улюблених. Спочатку я завжди дочікувалася моменту зустрічі героїв у в’язниці. Було щось зворушливе у тих котлетах і мандаринах, які офіціантка Віра привезла засудженому Платону (музичне ім’я, як на мій невеликий фортепіанний досвід). А декілька реплік – афоризмів поповнили народну фразеологію: «А что, мы не заплатим и убежим?»,  «Вот и Вы уже начали мне тыкать», «Нейтральная территория – это где? В умывальнике?», «Ехала к пианисту, а приехала к уборщице?», «Ты замечательно бежишь! Только очень медленно»…

Серед її героїнь – багато авантюристок, остапів бендерів у спідницях. Чомусь саме такі типажі мене особливо приваблювали. Хотілося й собі такої долі. І не було нічого дивного у тому, аби три години летіти літаком, дві доби трястися у потязі і цілу ніч їхати вантажівкою задля одного вечора з тим, кого насправді один вечір і знала.

Кажуть, Гурченко була простою у спілкуванні – любила потеревенити з представниками нетворчого колективу театру: вахтерами, гардеробницями. Не кожному дано пережити роман з народом і підтримувати цей каганець стільки часу. Вона п’ять разів виходила заміж і на перший погляд здавалася іронічною, легкою, навіть легковажною: «- На Вас такое красивое платье… –  Это? Ну что Вы… У меня еще лучше есть!». Зрештою, важко належати комусь одному, коли ти – найкраща.

Ну і, звісно, усі ці секрети краси, тонкої талії і вічної молодості: «Женский организм – это вам не гармонь: потолстею – похудею, потолстею – похудею… Надо держать себя в руках». І навіть маленьке лінгвістичне відкриття: «слово «счастье» похоже на «сейчас», а потому оно не может быть чем-то постоянным».

Років десять тому на російському центральному телеканалі показували передачу, де знаменитості різного штибу розповідали про своє дитинство. Пригадую історію про те, як у повоєнному Харкові маленька Люся разом з іншими дітьми чи то випрошувала пиріжки у вуличної продавчині, чи то їх цупила… Я потім ще довго переповідала те все мамі і сестрі, а то й сама собі на якомусь затяжному уроці з геометрії. Неможливо було не розсміятися саме тоді, коли вчитель активно пояснював, що таке гіпотенуза, чи як там її… От і зараз ледве стримуюся, попри те, що не пригадую жодної деталі. Тільки пам’ять про сміх і залишилася.

День, коли народжується легенда – знаковий, як і день, коли вона помирає. Мимоволі поряд з Гурченко ставлю інших, чимось схожих між собою акторок: Марлен Дітріх, Софі Лорен… Навіть найкрасивіші жінки старіють. Навіть найталановитішим важливо вміти піти вчасно. І тільки улюбленці богів можуть затриматися трохи довше. Людмилу Марківну боги обожнювали.

Наталія ПАСІЧНИК