6

Коли йде дощ...

Коли надворі йде дощ, мені геть не хочеться працювати. У голову приходять філософські думки, а організм якось по-іншому починає себе вести. Мабуть, відчуваючи свою беззахисність перед силами природи.

Я не люблю дощ у місті. Після нього у повітрі пахне прілим асфальтом, а вулицями течуть потоки брудної води. Люди тікають від крапель у магазини, кафе, або й просто сидять вдома. У місті важко відчути запах дощу, його силу й цікаву здатність очищувати навколишній світ.

Якось у дитинстві застав мене дощ у полі. Поряд не було бодай дерева, щоб сховатись. Єдине, що лишалось — це змиритись, що мокнеш до нитки, що вітер проймає до кісток, і молитись, щоб грім і блискавка не влучили. Саме тоді, мабуть, зрозумів, наскільки ми всі маленькі і дріб’язкові у своїх мріях і щоденних бажаннях.

Я йшов, не помічаючи вже ані холоду, ані мокрого одягу на собі. Слухав вітер. Поступово з’являлось якесь відчуття абсолютної свободи. Мабуть, так буває завжди: за усвідомленням повної безпорадності перед стихією і оточуючим світом зникає страх перед ними.

Коли дощ закінчився, вийшло сонце і з’явилась веселка. На якусь мить здалося, що саме цю мить можна назвати щастям...

Доки писав цю колонку, за вікном закінчився дощ і визирнуло сонце. Тож все буде добре. Не знаю, чому, але чомусь впевнений, що саме так і буде. Зрештою, навіть після дуже сильного і холодного дощу завжди з’являється сонце...

Олексій КРИВОШЕЄВ