8

Хтось іще хоче залишатися українцем...

Я не знайомий особисто з Богданом Гаврилишиним, але мені подарували його найновішу книжку. На щастя, за останні двадцять років віднайшли та видали досить багато спогадів, свідчень, щоденників наших співвітчизників. Я маніакально збираю і перечитую весь цей нон-фікшн, для того, щоб хоч щось зрозуміти.

Добре, що Богдан Гаврилишин розповів свою історію, відволікшись від президентів, корпорацій, щоденних справ і родини.

Це історія попелюшки, така потрібна нам, українцям, хоч ми і не звикли в таке вірити. Ми кепкуємо з наївних американців, які будують на подібних історіях свої мрії. Але Богдан Гаврилишин вартий уваги хоча б тому, що може підняти самооцінку будь-якого пересічного українця.

Звичайний сільський хлопець, який пережив другу світову, табори, побут канадських лісорубів і самотужки вступив до університету, а потім зробив карколомну кар’єру і залишається життєрадісним чоловіком із трьома дітьми та сімома внуками у свої 85.

У чому секрет чи мораль? Та хоча б у тому, що мова йде про Богдана Гаврилишина, а не Білла Ґейтса. Можливо, історія успіху українця матиме на українців хоч якийсь вплив. Наприклад, мені хочеться вірити в те, що культ освіти, в який свято вірив батько Богдана Гаврилишина переможе в нас віру в куплені дипломи.

Його перше враження від грошей було дуже "болісним". Партнер його батька занадто боляче ущипнув малого за щоку, подарувавши монетку. З того часу він ніколи не шукав грошей, вони самі його знаходили.

Усі, хто хоча б раз ділилися своїм бутербродом із однокласником, поділятимуть його віру в те, що віддавати приємніше, ніж залишати собі. А дехто з нас, хто колись боляче падав з драбин чи з усього, чого можна впасти, дряпаючися угору, не втрачає цієї звички.

Я не міг читати без посмішки про те, як японські селяни, які ніколи не бачили білих людей, отримали дозвіл доторкатися до нього (до білої шкіри) - українського селянина за походженням - і як це їх усіх смішило. А його зізнання, що він так само колись учинив, вперше побачивши чорношкірого, видає в ньому справжнього українця.

Дуже по-нашому також звучить розповідь про Генрі Кіссінджера, який на запрошення Гаврилишина відвідав Київ у складі Українсько-американського дорадчого комітету. На прес-коференції після четвертого запитання Кіссінджер сказав: "Вибачте, я піду на футбольний матч, тому що грає "Динамо" Київ, а це чудова команда. Але Бжезінський з радістю відповість на будь-які ваші запитання, які б ви хотіли поставити мені." Чи знають теперішні власники та гравці "Динамо" (Київ), що за їхній клуб уболівав Генрі Кіссінджер? Чи знають вони, хто такий Генрі Кіссінджер? А Бжезінський?

Українські селяни, за Гаврилишиним, вроджені джентльмени. Я зовсім не іронізую. Мені дуже близький його надзвичайно інтимний спогад про те, як він не зміг позбавити цноти дівчину, в яку був закоханий, навіть за її згоди, маючи 15 років. Він знав, що вони розлучаються назавжди. І хоча, зустрівшись уже у зрілому віці, обоє жартома про це шкодували, він так і залишився джентльменом. Багато років потому він не хотів, щоб дружина довго чекала на нього в аеропорту на острові Святого Мартина, де вони мали зустрітися і провести відпустку. Тому погодився на майже двогодинну подорож у приватному літаку, який виявився скоріше літаючим холодильником. До того ж із нього зідрали в п’ять разів більше грошей, ніж це коштувало насправді. Але він не хотів засмучувати дружину. Вони були в шлюбі вже майже тридцять років на той момент.

Він радився з дочками, яким було 19 і 21 рік, та що там радився - питав у них дозволу на відвідання Чилі. Дочки були вкрай негативно налаштовані щодо військової хунти та диктатури Піночета. Він не міг здійснити цю подорож без їхнього дозволу, бо не хотів утратити їхню повагу, як батько.

Він не зміг їсти на котромусь із високих прийнять в Індії, бо побачив огорожу, обліплену голодними дітьми, які дивились на високоповажних гостей. Він занадто добре пам’ятав, як сам під час другої світової війни декілька днів годувався зі сміттєвих баків американської військової бази.

Своїй зустрічі з Індірою Ґанді він відвів стільки ж місця у книжці, скільки й зустрічі з десятирічним непальським хлопчиком, який вразив його своїм знанням столиць світу та національних валют. Цей хлопець не ходив до школи, оскільки його родина не мала грошей, але мала дев’ять дітей. Сподіваюся, що хлопчина став непальським "мільйонером із нетрів".

Єдине, що мене з ним пов’язує - це те, що ми галичани. Я не зовсім поділяю його захват Пластом, волію не зустрічатися з офіційними особами усіх рангів, часів та народів, а також не дуже люблю хорові співи. Я не вірю корпораціям, тому мене не можуть не зворушувати цитати-враження Гаврилишина на кшталт:

"Не всі великі бізнесмени - черстві капіталісти, не всі з кам’яним серцем, деякі з них дуже людяні."

Я хотів би попросити в нього, ні - не півмільйона доларів - а координати нейрохірурга та біолога, яких він зустрів у Львові наприкінці 80-х. Ці молоді українці розпитували його про Жана П’яже, Одерматта, Макса Фріша та, як виявилося, слухали ту ж саму музику, що і його 17-річний син, який виріс у Швейцарії. Де? Де ці нейрохірурги та біологи? Може, українські лікарі саме тому й беруть хабарі, що не читають світову драматургію та не слухають добру музику?

Богдан Гаврилишин таки залишається українцем, цікавлячися поетами та колишніми політичними в’язнями не менше, ніж урядовцями та економістами.

На превеликий жаль, він сам вважає, що по-справжньому вплинув на розвиток лише двох країн: Австралії та Аргентини. Жаль, сподіваюся, зрозумілий, він стосується розвитку, відомо якої, країни У.

Один із його спогадів мене справді вразив. Це спогад про табір для біженців зі Східної Німеччини у Західну. Там перебували "люди, яким було потрібно звикнути до свободи."

Михайло БАРБАРА