8

Метро і жолуді

Безпорадно глипнувши на байдужі турнікети, ми набрали в груди якомога більше поки ще вільного повітря — і зробили крок у невідоме.

Коридорчик за дверима з написом «Міліція» привів до погано освітленої кімнати площею близько 10 м2— зате з високою стелею. Частину приміщення (кубометри чотири) займав «абізянник» із лавою за білими ґратами. Решту інструментів дізнання становили заяложений стіл і радіатор централізованого опалення. На столі похмуро мовчав чорний телефон — сучасник Берії.

Ми спробували згадати щось приємне, але з глибин свідомості цинічно виринула фраза «Ну от і все…».

— Как же ви бєз докумєнтов ходітє? — прапорщик за столом невдоволено тасував пред’явлені дисконтні картки. — Ето нє докумєнти. Гдє ви пропісани?

Згори на «абізяннику» лежала синя фуражка.

— А что в карманах? — провадив далі страж порядку. — Холодноє оружиє, наркотікі, золото? Всьо винімайтє сюда! — вказав на стіл.

«Золото?» — здивувалися ми, випорожнюючи кишені.

— Только что с дєвушкі цепочку сорвалі, — пояснив дядько. — Всьо, всьо винімаєм! — і заходився обмацувати татові лахи...

— Хто зірвав? — бовкнули ми і поцікавились. — А що, ми підозріло виглядаємо?

— Ну да: куртка такая… на трі размєра больше… ліцо блєдноє… спітє мало?

— Працюємо багато… — зітхнули ми, бо й справді лягли сьогодні о шостій ранку.

— Бєрєчь сєбя надо, — чомусь у цих словах не було співчуття. — Что ето? — серед зібганих раритетів на столі опинилося кілька жолудів. — Зачєм ви носітє с собой жолуді? — не зрозумів прапорщик. — Может, ви наркотікі употрєбляєтє? Вот так накурятса дряні, а потом носят в карманах жолуді…

Ми пробелькотіли щось про відвідини ботсаду кількарічної давнини та прокляли себе за надмірну сентиментальність.

— Память, значіт? Странний ви какой-то… — міліціонер видобув з купи речдоків антикварне мобіло і заглибився у меню. — Тєлєфон гдє взялі? Когда?

Ми слухняно відповідали, звідкіля родом, де працюємо і куди оце їдемо, а той нотував і питав далі. Наситившись, почав крутити диск чорного апарата — раз, другий, третій, але на тому кінці хтось уперто його ігнорував, і рухи прапорщика ставали дедалі різкішими. Сидячи з іншого боку стола, ми намагалися здолати душевний тремор і приструнчити неслухняні пальці.

Нарешті зв’язок налагодився.

— Метро, Мордуйко, — повідомив міліцай, а відтак перевірив телефон і репутацію клієнта.

Чистий; не притягався.

— Можетє ідті. Ізвінітє за бєспокойство.

Порозкладавши свої скарби по кишенях, ми посунули до виходу. Не надто рвучко — щоб той бува чогось не запідозрив. Але й повільно все ж ніяк — а ну передумає! У вестибюлі досі було малолюдно.

«Невже це все? Не підкинули трави, не „опізнали“ як рецидивіста, не затримали до з’ясування особи — навіть гроші всі дали забрати… Людина просто виконує свою роботу… Але чому так неприємно бути причетним до цієї роботи? Чому відразу почуваєш себе нічим — тварью дрожащєй? Міліція — з народом? І чи кожний новоспечений Дядя Стьопа незабаром усвідомлює себе вищим за пересічних громадян? І чи скурвились би ми на його місці та як швидко?» — думки не давали спокою, та зрештою залишилась одна: ми вже ніколи не зможемо спокійно проходити повз людей у міліцейській формі — так само, як і через турнікет у метро, після того як він одного разу нагло нас ударив.