4

Сонне царство чи мертве?

Якщо хтось і проявляє найменшу активність — формулює цікаву ідею для роботи, допомагає випадковій людині, заступається за ображеного, то навіть сам у собі відчуває щось незвичне, і щоби пояснити це відчуття самому собі, треба напружитися. Для того щоб відремонтувати два метри дороги біля власного будинку, нам потрібна нова влада, тисячі гривень і кілька років часу.Щоб створити новий проект, нам потрібно зустрітися з десятком фахівців, серед яких може і знайдеться один, який, продемонструє реальний рівень відповідальності, чіткості, систематичності, вчасності у роботі. Нам не бракує розуму і рівня освіти, але для чого вони нам у стані глибокого сну?

Ми дуже недооцінюємо значення індивідуальної відповідальності за зовнішню ситуацію в країні. Власне, відповідальності кожного перед кожним, на рівні слова, жесту, вчинку. Настільки, що можемо наступити іншому на ногу — і пройти повз нього, не з власного хамства, а тому що просто не бачимо. Оця глибока внутрішня психологічна короткозорість на всіх рівнях — від примітивно-побутового до політичного — дуже сильно визначає наш простір і наше майбутнє.

Сьогодні ми боїмося не те що діяти, а навіть говорити. Не тільки українською. Не тільки в протесті. Мовлення вголос і внутрішнє, що межує з аналізом, творенням і оцінкою власного життя, коли й присутнє, то дуже заглушене, уривчасте, самопригнічувальне. Ми боїмося підтримати іншого — словом, ділом, жестом, привселюдно і навіть в одинокій кав’ярні — навіть тоді, коли нам це нічим не загрожує. Не тоді, коли за правду, — щоб не зрадити, — варто вмерти. А просто в момент, коли озвучена тобою позиція нічим не зашкодить ані тобі, ані твоїм дітям, ані батькам. Нам байдуже, коли хтось ображає на наших очах слабшого. Ми проходимо повз — ідемо, ідемо, зрештою біжимо, хоча за нами ніхто й не думав гнатися. Наче від самих себе.

Ми не вміємо висловлювати думок, бо «нащо воно нам треба», промовляти про своє, пережите, в контексті загальнолюдського. У нас приглушені емоції, живі людські емоції обурення зневагою, протесту супроти хамства, спонтанного поруху руки в бік того, хто впав. Вашу знайому звільнили на п’ятому місяці вагітності з приватної фірми? А навіщо позиватися на власника? Це ж наша країна — що ж тут зробиш... У цьому лінгвістичному звороті — колосальний доказ нашого глибинного приниження. Ми кажемо «наша країна», але насправді ми абсолютно не віримо, не чуємо слова «наша». Ми глухнемо на самій лише згадці про приватне, може, тому, що підсвідомо не готові його захистити.

Вас публічно принизили і плюнули в обличчя ті, хто приїхав до вашого шефа на джипі? А навіщо їм щось відповідати, краще так бочком, бочком до виходу. Якийсь пияк матюкається на всю маршрутку і принижує жінок? А навіщо його зупиняти, хіба що то була б моя жінка, та й то…

Філософія «голови у піску» не має нічого спільного з християнським «підстав ліву щоку». Бо в другому випадку йдеться про такий рівень внутрішньої сили, яку навіть збагнути не всім дано. А в першому — про неіснування особи. Тільки страуса.

Апатія і агресія, які починаються в конкретній людині, розростаються на все суспільство і навпаки. Індивідуальне і колективне стали синонімами, одним боком медалі. Ми припинили думати. Ми не творимо власної траєкторії, ми плетемося, як п’янички по розбитій дорозі, хоч і при пам’яті. Криза, розтягнута на десятиліття, — це наш модус вівенді. Звичайно, вже є готові формули, за якими пояснюємо собі цей гнітючий стан і свою замулену душу, — найперше, звісно, це політика. Нам здається, що коли якимсь незбагненним чином на президентському престолі опиниться месія, то всі моментально перетворяться на чесних та відповідальних. За помахом чарівної палички наші діти стануть слухнянішими, ціни — нижчими, життя — прекраснішим, сонце — яснішим. Причому нам потрібен не той, хто відповідально, професійно, із внутрішнім кодексом честі візьметься до управління країною, а мало не шаман, який заворожить, зцілить, сакралізує українців у всіх часах і серед всіх народів — і що тоді отому Європейському Союзу до нас!

Вся наша біда у тому, що ми чекаємо, поки хтось наше життя створить за нас. Нам винні всі на світі — від світової кризи та обвалу валюти до зграйки азарових, і от якби цього не було, ми б жили, як у раю.

Оце наше «якось воно буде» зіграло з нами у найстрашнішу рулетку. Ми опинилися у власній мишоловці. Те, чим ми хотіли відмежуватися від життя, відмежувало нас від самих себе. І провело цю лінію поділу десь так глибоко і так невидимо, що ми не знаємо, ким ми є. І навіть не мучимося тим, що нам годилося б це знати.

Натомість ми можемо розповідати, як могло би бути добре. Більше ми нічого не здатні розповісти. Ні свою історію, ні свою стратегію. Ані захистити власну дружину. Ні надихнути на подвиг власних дітей.

Чоловіки, чи ви відчуваєте себе сьогодні мужчинами? Чи всередині вас є це солодке, оце безмежне відчуття свободи, прориву, яке присутнє вже тільки тоді, коли ми просто вимовляємо слово «мужчина» вголос?

Так, саме по чоловікові найсильніше вдарила радянська озвіріла машина — вона вдарила так, що вижити було неможливо. Так, саме ви найбільше страждаєте від соціального й політичного хаосу, який маємо у країні, бо жінка може «відступити» у дитячу кімнату — психологічно, ментально (хоча це дуже спірне питання, чи хоче вона відступати, і вже точно реально ніхто їй цієї можливості не дасть), а ви — просто посеред кривавого поля бою. Ви повинні бути сильними, ви ще про це пам’ятаєте, але в очах так темно, що ви вже готові про це забути, якби тільки дружини не нагадували про це щоденно.

Все це правда. Однак проблема в тому, що ніхто, крім вас, не змінить ситуації. Вона не покращиться сама, і все не «буде якось».

Або ви з останніх сил зараз, переступаючи всі рани, травми, депресії, болі, виборсаєтеся з вашого віртуального життя (у прямому й переносному розумінні віртуальності) і рвонете вперед, тобто почнете діяти відповідально, або ваше життя не матиме вже ніякого значення. Ні після відставки азарових, ні через 50 років, за правління їхніх онуків.

Світлана ОДИНЕЦЬ