5

Чи потрібна Україна Європі?

Взаємовідносини України та Європейського Союзу ніколи не мали однозначної оцінки. Значною мірою все залежить від політичної ситуації у регіоні та від курсу політичної сили, яка перебуває при владі. Налагодження двостороннього діалогу особливо активним можна вважати лише в період президентства В.Ющенка (2005-2010 рр.). Попри наявність внутрішніх конфліктів між політичними силами й урядову нестабільність, Україна досягла значного поступу у своїх євроінтеграційних прагненнях. Зокрема, саме в цей період було підписано Угоду про спрощення візового режиму, Угоду про партнерство та співробітництво. Загалом, це був період активної «європеїзації», адаптації та інтеграції європейських цінностей в українському суспільстві. Ці п’ять років, зокрема, позначились підвищенням рівня свободи слова, усунення такого явища, як політичні переслідування, проведенням чесних та прозорих виборів. Це стало значним досягненням у порівнянні з попереднім періодом.

Прихід до влади В.Януковича став поворотним етапом для України, відбулося не просто зміщення ідеологічних акцентів, але й запровадження авторитарних механізмів здійснення влади. Відповідно, за різних підходів у вирішенні проблем, співпраця між Україною та ЄС не могла більше тривати за попереднім сценарієм. Якщо для європейських чиновників справи реформування України другорядні, то змиритись зі зниженням рівня демократії, що рівноцінно виникненню загрози безпеки для ЄС, вони аж ніяк не можуть. Натомість, більшість вітчизняних експертів спробували пояснити послаблення відносин з Європою саме через зближення України та Росії.

Проте, не зближення з Росією, а саме відхід від європейських (читай демократичних) цінностей спричинив появу дещо скептичних настроїв щодо європейського майбутнього України на Заході. Одним із таких прикладів стала заява президента Європарламенту Єжи Бузека, що «Європа більше не робить ставку на Україну в регіоні».

Попри такі песимістичні прогнози, я дозволю собі висловити дещо відмінну позицію. Насправді ситуація в Україні не є настільки невтішною, як це часто намагаються висвітлити медіа. Тому є кілька причин.

По-перше. Зараз діє симбіоз влади та бізнесу. Великий бізнес зацікавлений у заробітку на дешевій робочій силі та використанні залишків виробництва, без його модернізації. У такому випадку одновимірна вертикаль влади є досить зручною. Проте, як слушно зауважив один з українських експертів Валерій Чалий, великий бізнес в Україні зараз має «три основних джерела грошей: природні ресурси, бюджетні кошти, закордонні дотації». Доступ до бюджетних коштів залишається завжди можливим завдяки існуванню корупційних схем, а от щодо природних ресурсів та іноземних дотацій, то вони є вичерпними. Тому рано чи пізно постане питання переходу до цивілізованого управління й виходу на конкурентні європейські ринки. А, отже, окрім модернізації промислового сектору, потрібне буде запровадження  норм європейського законодавства та прийняття правил гри європейського ринку, що невід’ємно пов’язано з економічними свободами та соціальними правами громадян. А це вже спричинить політичні зміни.

По-друге. За період незалежності в Україні виросло нове покоління громадян, яке знає про Радянський Союз лише з підручників історії, проте життя за європейськими стандартами має змогу бачити на власні очі. Молодь має змогу отримати вищу освіту в Україні та за кордоном, але врешті-решт не має достатньо можливостей для подальшого працевлаштування. Очевидно, що це та частина населення намагатиметься будь-яким чином відстоювати економічні та соціальні права і свободи, адже для молоді – це питання виживання та реалізація свого права на життя.

По-третє. Панування ліберальної ідеології та європейська відкритість до нового, уміння жити кооперативно завжди відкривали можливості для нових членів своєї спільноти. Натомість східний світ тяжіє до монолітності і однотипності, він не пристосований до співжиття багатьох спільнот. Відтак для України прийняття європейських цінностей – це питання утвердження, розвитку своєї державності, а також реалізації своєї місії як держави.

Якщо на початку 2000-х років спроба запровадження демократичних цінностей в українському суспільстві була швидше несвідомим бажанням її громадян, то сьогодні адаптація демократичних норм є необхідною умовою для ефективного функціонування держави.

Леся ПАРНО