3

Вадим Трюхан: «Україна вагітна Єврореволюцією і новою політичною силою»

Ці «нововведення» напряму пов’язані з подальшим етапом  існування Майдану як явища.  Говоримо про особливості функціонування багатоденного Євромайдану та про шляхи, якими варто рухатись громадянському суспільству далі, з Вадимом Трюханом, дипломатом, експертом з міжнародного та європейського права, одним з ініціаторів політичного об’єднання «Сила людей».

– Пане Вадиме, Евромайдану понад два місяці. До цього моменту він пройшов кілька стадій свого розвитку. Як Ви охарактеризуєте ці етапи? 

- Спочатку їх було три й вони загальновідомі, – «За ЄС», «Проти режиму», «Бо безвихідь». Всі вони за своєю сутності були суто мирними протестними акціями.

Починаючи з 19-го січня ситуація кардинальним чином змінилася. Мирний Євромайдан закінчився, почалася агресивна фаза спонтанних, неконтрольованих політиками дій з елементами насилля. Мова йде про переростання Євромайдану в Єврореволюцію. Вона ще не почалася, проте ми у напівкроці  від неї.

Почнемо з першого – «За ЄС».

Починалося все 21 листопада минулого року з того, що кияни вийшли протестувати проти рішення влади відмовитися від підписання Угоди про асоціацію з ЄС. На головній площі країни – Майдані Незалежності – зібралися, на заклик у ФейсБуці Мустафи Наєма, громадські діячі, журналісти, підприємці, митці, студенти. На той час я особисто був ще державним службовцем, проте о 23.00 теж був там і зі здивуванням побачив декількох своїх добрих знайомих з інших міністерств.

Політики спробували, як і зазвичай, «очолити» процес. Проте громадськість по суті «відбила» ту першу, ще легеньку, рейдерську атаку. Таким чином, протягом тижня в Україні стояв такий собі романтичний безпартійний євромайдан з гаслами за Європейське майбутнє України. А поруч, на Європейській площі, політики спробували організувати свій, політичний майдан. Проте вистачило їх не надовго. Після блискавичних переговорів, його було згорнуто і партії об’єдналися з громадськістю.

«Проти режиму»

Після ганебного провалу Вільнюського саміту влада прийняла абсурдне за своїм змістом рішення «зачистити» майдан. Спершу планувалося зробити це о 18.30, у п’ятницю, 29 листопада, одразу по завершенню робочого дня. Такий цинічний задум вірогідно мав на меті продемонструвала всій країні те, що жодних компромісів не буде, влада «сильна як ніколи». Водночас, в останній момент цей план реалізувати не насмілилися, оскільки в центрі Києва зібралося неочікувано багато людей.

Після роботи, вийшовши біля 19.00 на Хрещатик, мені здалося, що про жодні силові дії не може бути й мови, адже там зібралося не менше 20 тис. людей. В такій ситуації влада скористалася тим, що між політиками і громадянським суспільством була практично відсутня координація дій і вдалася до раніше запланованої зачистки під ранок, коли на майдані залишалося всього декілька сотень молодих людей і жодного (!) політика. До речі, про причини відсутності в ту ніч на майдані досвідчених громадських діячів та політиків достеменно невідомо нічого й до сьогодні...

Брутальність дій спецпризначенців викликала шок не лише в Києві чи в усій Україні, а й у всьому цивілізованому світі. Кадри побиття безневинних дітей далеко за периметром центральної площі Києва, бруківка в крові, розбиті обличчя та сльози облетіли всі провідні телеканали України та світу. Після цього характер протестів змінився на 180 градусів.

До 30 листопада люди ще наївно сподівалися на мудрість «царя Януковича» і мали на меті допомогти йому прийняти єдино вірне для країни рішення - підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Натомість, після пролиття крові на майдані, люди вийшли вже не за щось, а проти  когось – проти Беркуту, міністра внутрішніх справ Захарченка, Уряду, Президента Януковича та режиму в цілому. Таким чином етап романтичного євромайдану завершився.

Почався період активного майдану, під час якого йшов постійний пошук формату структуризації та формату діалогу з владою. Продовжувався  він три тижні, аж до створення 22 грудня минулого року так званого ГНОМу – громадянського народного об’єднання «Майдан», який пізніше було перейменовано у ВОМ – Всеукраїнське об’єднання «Майдан». У цей період, з переважно київського, майдан перетворився на всеукраїнський з постійною ротацією учасників, масштабною допомогою, як фінансовою так і натуральною (дрова, паливо, їжа, одяг тощо), з боку киян.

Варто зауважити, що протягом цього часу влада декілька разів робила спроби силового подавлення майдану та залякування активістів, проте самоорганізація і солідарність громадян не дозволила їй досягти бодай якогось результату.

Політики і громадськість проявили себе по різному. Якщо перші виявилися тотально не спроможними до жодних внятних  дій, навіть до вироблення програми чи формулювання якихось зрозумілих цілей окрім сюрреалістичного лозунгу «банду геть». Натомість, прості люди організовувалися в різні ініціативи, спільні курені, палатки, сектора тощо. Вінцем цього процесу стало створення 12 грудня Громадської Ради Майдану та оприлюднення 20-го грудня Маніфесту представників громадянського суспільства, який містив передумови і формат переговорів між владою, опозицією та громадянським суспільством (за участю міжнародної спільноти), а також чіткі коротко- та середньострокові цілі, яких необхідно досягти для розв’язання суспільно-політичної та конституційної кризи, що поглиблювалася в Україні.

Замість того, щоб підтримати очевидне, і скористатися шансом, з різних боків в один голос вимагаючи від влади повноцінних переговорів, опозиція, в тому числі її ключові «лідери» та тіньові акціонери, сприйняли цю подію як особистий виклик і вдалися до спроби відвертого рейдерського захоплення контролю над громадянським суспільством. Без дотримання жодних демократичних процедур, як результат кулуарних домовленостей, вже 22 грудня зі сцени майдану було оголошено про створення згаданого ГНОМу. Окремі громадські діячі, яких політичні бонзи «соблаговолілі» включити до Координаційної Ради цього мертвонародженого дитяти взнавали про своє членство в ньому безпосередньо під час оголошення. Водночас, понад 50% персонального складу цього органу або належали до партії «Батьківщина» або асоціювалися з нею. Таким чином, безнадійно завершувався й етап активного євромайдану, який стояв «проти режиму»… 

«Бо безвихідь»

Якщо провести паралель з відомим в історії України періодом «Руїни», починаючи з 23-го грудня, євромайдан перетворюється на занепадаюче фестивально-хаотичне утворення. Матеріально-фінансове забезпечення лягло практично повністю на плечі політичних партій та окремих громадських організацій, присутність киян стала мінімальною, зрозумілих реалістичних цілей немає, щонедільні віча перетворилися на такі собі театралізовані вистави для туристів. Крім того, з’явилося таке ганебне явище як тролінг всіх і вся. При чому найбільш «успішною» в цьому питанні показала себе не скільки влада, як опозиція, яка у всілякий спосіб постійно намагається дискредитувати будь-які громадські ініціативі, маючи на меті збереження за собою повної монополії на альтернативу владі. В корні хибна позиція, яка наносить непоправну шкоду всім трьом парламентським опозиційним партіям...

А чому ж все таки майдан ще стояв? Бо втратити його було би рівноцінним втратити шанс на побудову Європейської України на довго. Люди стояли вже від відчаю, зневірені, проте сповнені надій на те, що ключові битви з владою ще попереду. Разом з опозицією чи вже й без неї…

У напівкроці від єврореволюції

19 січня ситуація змінилася кардинальним чином. Вчергове не почувши на недільному віче від політиків жодного внятного плану, терпець у народу увірвався. Ініциативу на себе взяли Автомайдан та «Правий сектор». Почався похід на владу. Фаза мирних протестів безрезультатно завершилася. За останні декілька днів в Україні встановлено декілька жахливих рекордів – найбільша кількість спалених автівок за вечір, вбивство снайпером мирного протестуючого, швидкість побудови барикад, кількість поранених у мирний час тощо. Наразі проходять переговори, стороною яких насмілився стати сам Янукович. Вони не публічні, без участі громадськості та міжнародної спільноти. Відтак шанси на те, що під час них вдасться досягти прийнятного для людей результату, мізерні. Україна на визначальному розпутті у своїй історії. Ми у напівкровці від єврореволюції. Проте префікс «євро» краще б не вводив нікого в оману. Насправді вона може виявитися за своїми наслідками порівнянною з тим, що у 90-х коїлося на Балканах чи нещодавно в країнах Близького Сходу.

– На слуханнях Сенату США щодо подій в Україні Збігнєв Бжезинський сказав, що у Польщі все почалося з руху, який схожий на Майдан, але Солідарність мала лідера, може не найрозумнішого, але дієвого. І українські лідери мають пожертвувати амбіціями і виділити одного. Як Ви прокоментуєте таку пораду?

– Слушна думка. Проте умови, в яких створювалася «Солідарність» за своєю природою не відповідають сучасним. На початку 80-х, за відсутності інтернету і громадянського суспільства як такого, лише фігура харизматичного лідера могла стати запорукою успіху. З цією роллю успішно справився Лєх Валєнса. В нинішніх умовах, є різні способи формування рухів, подібних польській Солідарності.

Слід констатувати, що найбільша проблема України протягом всіх 22 років незалежності якраз і полягає у невмінні делегувати якісних лідерів для управління державою. Україна має все – багатющі природні ресурси, кваліфікованих робітників, чисту воду, моря, річки, чорноземи тощо. Проте недолугість влади – як кістка в горлі.

Неспроможність нашої нинішньої опозиційної трійки розподілити ролі між собою наочно демонструє всій українській нації, що «а король то голий». До речі, аналогічну ситуацію можна було спостерігати й за часів Ющенка –  Тимошенко, Кучми – Лазаренка, Кравчука – Кучми, «Канівської четвірки» тощо.

Чи погано це? На мою думку, вже ні, навпаки –  то добре. Патологічна недовіра один до одного, невміння поступатися амбіціями, нерозуміння корінних інтересів людей з боку політиків старої плеяди, дає шанс новим лідерам, яких народжує українська нація. Проте сподіватися на одного вождя марно. Україна вагітна новою політичною силою, яка запропонує широкомасштабну програму системних змін в країні і сформує високопрофесійне ядро лідерів-управлінців, які змінять країну.

– Багато громадських об’єднань та ініціатив, в тому числі «дітей Майдану» мають майже однакові програми. Як Ви вважаєте, це гарний привід для злиття в одну потужну силу?

– Об’єднавчі процеси в громадянському суспільстві набирають обертів. Ще донедавна було дві ініціативи, які мали потенціал зіграти ключову роль у досягненні врегулювання кризи. 12 грудня було створено Громадську Раду Майдану, до складу якої входило в різні періоди її існування від 20 до понад 80-ти громадських організацій та об’єднань. 11–12 січня у м. Харків пройшов перший Форум Євромайданів, в якому взяли участь 45 делегацій з усієї України. Проте обидві вони поки що не інституціоналізовані. Натомість існує постійна координація і взаємодія різних громадських середовищ та політичних ініціатив. Мова йде про Громадський сектор майдану, Автомайдани, МайданSOS, євромайдани в різних містах України, «Правий сектор», загони самооборони майдану та інші. Саме вони зараз є найбільш ефективними бійцями проти режиму.

Наразі склалася ситуація, коли влада ще не готова до того, щоб виправляти допущені помилки і сідати за стіл переговорів, а політична опозиція не спроможна до ефективних дій, які би примусили владу змінити свою позицію. Тому саме громадянське суспільство стає єдиним легітимним представником українського народу. Об’єднавчі процеси неодмінно приведуть до результату.

На мою думку, якщо ситуація не зміниться найближчим часом, громадськість сформує революційні комітети в Києві і на місцях і почне заміщувати існуючу владу, використовуючи принципи, закладені у статті 5 Конституції України. Цілком очевидно, що ми наближаємося до серйозних соціально-політичних катаклізмів, а можливо й до часткової втрати суверенітету. Тому на порядок денний виходить завдання рятувати країну, яке по плечу лише об’єднаному громадянському суспільству та політичній опозиції, якщо вона від слів перейде до реальних справ. 

– Ви представник нової політичної ініціативи «Сила людей». Чому саме вона? Які основні принципи та цінності цього об‘єднання. Хто у її складі?

– В Україні всі без виключення партії, які приходять до влади, створюються під одного «вождя» і фінансуються олігархами. Про жодні ідеології чи програми не йдеться. Переважна більшість із зареєстрованих партій – а їх понад 200 – «диванні», в яких, окрім «лідера», немає нікого.

У світі не так. Політична партія ефективна тоді, коли окрім красивої назви, печатки та привабливого обличчя керівника, вона має за собою реальну силу. Саме тому на початку минулого року зібралася ініціативна група успішних у своїх сферах людей з різних регіонів Україні, яка поставила перед собою мету створити ідеологічну полілідерну політичну силу, побудовану за принципом знизу вверх.

Пріоритетна орієнтація – вільна дієва людина, малий і середній бізнес, розвиток місцевого самоврядування, децентралізація управління.

Цінності – універсальні для всіх. Настав час зробити їх універсальним, як для Сходу чи Півдня, так і Заходу чи Півночі країни. Серед них – гідність, свобода, відповідальність, справедливість,  відкритість, дієвість, солідарність, конкурентність й добробут.

Формулюючи їх, ми виходили з того, що протягом останніх 10 років в Україні занадто багато накидано брудного каміння. Наразі настав час його збирати, об’єднуючись навколо того, що для всіх нас прийнятне, відкидаючи те, що комусь чуже.

Спочатку нас було біля 20. Наразі ж до Політичного об’єднання «Сила людей» приєдналося вже понад 1000 людей, створено понад 130 організаційних комітетів по всій Україні,  від Донецька до Ужгорода, процес розбудови набирає обертів. До нас приєднуються підприємці, юристи, мери, журналісти, представники інших активних верств суспільства.

Не можуть до нас приєднатися лише особи, які мають заплямовану репутацію, або протягом останніх десяти років були причетними до влади (народні депутати, губернатори, міністри, тощо). Згідно з цими критеріями нам вже довелося люструвати декількох потенційних кандидатів на членство. Правила є правилами!

Великою мірою нам допомагає розчарування людей діями, а часто-густо й бездіяльністю провладних та опозиційних партій. Крім того, свою визначальну роль відіграє також щире бажання людей не лише міняти обличчя у владі, а здійснити системні зміни в країні, за що власне виступаємо ми.

На березень плануємо вийти вже на формування національного оргкомітету. А там і установчий з’їзд не за горами.

Перефразовуючи відомий вислів, ніхто, окрім сильних людей, не змінить нашу власну країну на краще. Українці заслуговують достойного рівня життя, працюючого закону й свободи вибору: професії, свого мера, судді тощо.

Бесіду вела Лариса БІЛОЗЕРОВА