1

Як пройти шлях від базікання до парламентаризму

Колись античні міста нашого Чорного моря (Понту Евксинського) мали збори громадян, що звалися еклесія. Так само називали й Церкву. Варвари-германці та слов’яни обирали конунґів і князів на зборах вільних мужів і підносили на щитах, а монголи і тюрки ханів на повсті. Русь скликала Віче на Старокиївській Горі та на київському Подолі. Наші князі Литви і Молдови, королі Угорщини та Польщі, кримські хани мали аристократичні ради. Москва зросла з хутірця, де втім ніколи не було народного віча, а лише дорадча боярська, а згодом і досі Государственная Дума. Дехто не знає мови і запитує: «Рада… А почему она рада?» Відповідь проста: «Чому рада? Бо не дума»...

Обрані королі Речі Посполитої мали Сенат, де поряд з іншими виступали православні українці: князь Костянтин Острозький і воєвода Київський Адам Кисіль. Хоча виборні кошові отамани і гетьмани Війська Запорозького рахувалися зі старшиною; подеколи сходилися Чорні ради. А усунені нездари й запроданці за зловживання накладали життям. Козацтво за гідністю вважалося рівним шляхті, що мала повітові сеймики. У Сеймі грюкання зброї додавало ваги аргументам депутатів, як писав Іван Мазепа, „же през шаблю маєм право”.

Проект Конституції Пилипа Орлика не менше вартий поваги, ніж шанована в Польщі Конституція 3 травня. Королівство Галичини і Лодомерії та герцогство Буковина в Австро-Угорщині мали свої сейми і уряди (Landesregirungen), а в цісарському парламенті (Reichsrat) у Відні діяв український клуб. У Санкт-Петербурзі українські депутати об’єднувалися в Думі.

Центральна Рада представляла всі верстви і партії у взаємодії. Авторитарний гетьман Павло Скоропадський обіцяв віддати владу Сойму після виборів. Помірковані українці змагались у другій Польській республіці; Василь Мудрий був віце-маршалом Сейму. Підкарпатська Русь мала посланців у Національних Зборах Чехословаччини. Перед агонією Карпатської України Сойм проголосив незалежність, ухвалив герб св. Володимира Тризуб, синьо-жовтий прапор і гімн „Ще не вмерла”…

Радянська Верховна Рада УРСР по-блюзнірськи імітувала народоправство, хоч насправді профанувала і паплюжила законодавство. Центральний комітет єдиної партії призначав єдиного кандидата на місце за квотами робітників, колгоспників, інтелігенції, безпартійних, жінок. Свого часу заступниця її голови, директорка Інституту Філатова професор Надія Пучківська на запитання автора цих рядків, як витримує цю «тягомотину», відповіла: „Сплю”. Після бурхливих дебатів з унезалежнення знову бачимо мару цинічного нехтування думками опонентів і фахівців. Це не дивує, бо за мовчазні жертви, вимордовану третину народу часто промовляють нащадки катів. Свавільне спотворення законності нагадує, що в поліцейській державі загальне виборче право є знаряддям деспотизму.

Олександр Пушкін у поемі „Полтава” влучно виклав мрію Мазепи: „Без милой вольности и славы склоняли долго мы главы под покровительством Варшавы, под самовластием Москвы, но независимой державой Украйне быть давно пора”.

У сучасному світі незалежність думки і самостійність дій дадуть пагони, та лише від громадян залежить, наскільки швидко і незворотньо це станеться. Кільканадцять років тому голова Конгресу українських націоналістів Слава Стецько в Києві радила запопадливим патріотам чути інших. Люди не стріляють, доки розмовляють. А назва парламенту пішла з цього дієслова (parler). Можна сперечатися стосовно оптимальної виборчої системи і адміністративного ладу. Та передусім треба вичистити страх із суспільної свідомості.

Михайло КІРСЕНКО,

доктор історичних наук