3

Незалежність відсвяткуємо без сторонніх

Зрештою, дата — 20 років державності України передбачає певні роздуми, проміжні підсумки, дискусії науковців та істориків, рефлексії пересічних громадян та рефлексії про майбутнє. Нам же настирливо пропонують «забалакати» тему. Спочатку один соратник чинного президента заявляє, що у цій незалежності, мовляв, нічого доброго немає. І зривається злива обурення. Справедливого. Але й вщухає. Потім сам гарант урочисто відміняє парад до Дня Незалежності й традиційну святкову «роздачу медальок». Це викликає другу хвилю невдоволення.

Потім вірний президентський прем’єр Азаров менторським тоном розповідає нам про потребу економити на парадах і допомагати багатим в їхній важкій праці на користь бідних. Голова Кабміну каже: необхідно публічно й гідно заохотити тих людей, які своїм капіталом, особистою ініціативою, новаторськими ідеями та працею після кризи створюють робочі місця і впроваджують новітні технології. «На мою думку, саме так, а не парадами, як справедливо вирішив глава держави, ми маємо відзначити 20-річчя незалежності», — радісно вигукує Азаров в унісон генеральній лінії (і президенту догодив, і олігархам вклонився за їхній «робітничий подвиг»).

Тим часом і прем’єр, і глава президентської адміністрації Сергій Льовочкін запевняють, що підготовка до святкування Дня Незалежності вже майже завершена. Але ж не уточнюють, як саме нам пропонують його провести. Льовочкін лише пообіцяв, що це буде «народне» свято, план якого вже затвердив президент. Нічого конкретного. Зрозуміло тільки, що нашій «народній» владі аби такий клопітний один день на рік якось непомітно пережити. І все. Забули. Далі можна продовжувати рухатися в бік, протилежний державотворенню.

Позиція владного бомонду зрештою не змінилася і не викликає жодних емоцій. А що ж партії, котрі уособлюють патріотизм та підтримку ідеї української державності? Вони мали би з початку року запропонувати власний план дій. Ні, не парад, звісно. Лише ініціативи, як небайдужим українцям відзначати ювілей своєї держави. Ні, не йдеться лише про покладання вінків — із цим також впорається «народна» влада. Йдеться про просвітницьку, громадянську позицію і відповідну низку широкомасштабних заходів, тобто це події не одного дня — скоріше цілого ювілейного року.

Нічого подібного. Навіть гучних заяв про наміри не було. Я перевірила про всяк випадок — з початку року пошукала новини на відомих сайтах.

Знайшла аж одну цікаву інформацію обласного рівня. Під час святкування Дня Соборності, 22 січня цього року, у Чернігові було створено громадський організаційний комітет з підготовки до відзначення 20-ї річниці незалежності України. До його складу увійшли представники опозиційних сил національно-патріотичного спрямування — УНП, Народного руху України, ВО «Свобода», ВО «Батьківщина», партії «Реформи і порядок», КУН та ін. Голова обласної організації УНП Володимир Ступак зауважив, що 20-ту річницю незалежності України будуть відзначати широко на державному рівні, але громадськість, насамперед опозиційні політичні партії та громадські організації, має впливати на цей процес. На його думку, відзначення ювілейної дати незалежності України має супроводжуватися проведенням масових заходів — виставок, презентацій, науково-практичних конференцій, круглих столів, зустрічей. Це майже дослівно процитоване повідомлення інформагенції УНІАН.

Сподіватимемося, що хоча б в одному місті ця ініціатива спрацювала. Адже для організації мистецьких чи наукових заходів дозвіл від влади не потрібний. Має бути бажання. А кошти? Вистачає ж коштів на політичну агітацію — як у владних політиків, так і в опозиційних...

У патріотів була чудова нагода довести, що вони справді інші, не такі, як їхні російсько орієнтовані опоненти. Навіть ідей позичати не треба. Варто було просто зазирнути в цьогорічний календар і побачити, який багатий видався рік на ювілеї визначних діячів минулого. Та й сучасників. Лише за цими датами можна вдивлятися в історію, що передувала нашій незалежності, проводити цікаві паралелі із сучасністю.

Пригадаємо лише деякі дати.

Виповнюється 810 років від дня народження князя Данила Галицького, який фактично побудував могутню державу між Заходом і Сходом. (Хіба його спроби об’єднати землі, намагання опиратися агресорам з одного боку і маневрувати між інтересами західних держав з іншого нічого не нагадують?)

Українська освітня традиція теж позначилася низкою цьогорічних ювілеїв. Маємо вже 380 років від заснування Лаврської школи, навчального закладу, відкритого П. Могилою у Троїцькому монастирі Києво-Печерської лаври. Ще — 350 років із часу заснування Львівського національного університету імені Івана Франка. Ще — 170 років від дня заснування Медичного факультету Київського університету св. Володимира, нині — Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця.

Це лише невелика частка переліку визначних дат українських вишів. Хочеться сподіватися, що сучасні українські освітні заклади вистоять у боротьбі з нинішнім керівництвом Міносвіти, яке саме «незручним» та незалежним скорочує держзамовлення. Наприклад, таким як НаУКМА. До речі, саме цього року відзначаємо 310 років з моменту заснування наукової бібліотеки Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Ще один непересічний факт: 170 років тому у Петербурзі Гребінка видав український альманах «Ластівка» (Цікаво, чим завершилась би спроба у сучасній Росії видати щось подібне? Ще пам’ятна недавня історія з українською бібліотекою у Москві.)

Минуло 130 років від часу виходу «Антології руської», однієї з перших антологій української поезії.

2011-й видався багатим на дати, які уособлюють таку різну українську літературну традиці: відзначаємо ювілеї Феофана Прокоповича, Лесі Українки, Івана Франка, Валер’яна Підмогильного, Івана Ле, Семена Скляренка, Павла Тичини. А також — 150 років з дня смерті Тараса Шевченка.

І ще згадаємо про ювілеї композитора Дмитра Бортнянського, патофізіолога Олега Богомольця, мецената Михайла Терещенка...

Цей рік ювілейний і для визначних громадських діячів сучасності — Івана Миколайчука, Богдана Ступки, Івана Драча, Івана Дзюби.

Освітня, літературна, публіцистична, історична та наукова українська школа заслуговують не лише на данину та шану, вони мають бути вивчені, досліджені, слід перевидати праці не лише ювілярів. Головним чином ті, що мають додану вартість для визначення та розвитку нашої незалежності. Адже саме зараз влада рушила небезпечний процес переписування українських підручників на догоду «російську брату». Існує ризик, що з книжок для школярів зникнуть сторінки про тих, хто своїми працями та діями долучився до нашої незалежності задовго до її здобуття. Тому варто відволіктися від малоцікавої дискусії про парад.

Як писав Михайло Грушевський, «заборони треба зняти і дати українцям повну свободу і спроможність розвивати своє письменство, науку і штуку (мистецтво), своє життя громадське. Треба горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширювати його всякими способами».

Двадцята річниця незалежності вимагає «заборони зняти», відстоювати українські школи, не боятися важких дискусій про роль таких постатей, як борці за державність Шухевич і Бандера. Бо вже 75 років існує Інститут історії України НАН України, і він має досліджувати історичні постаті в усій їхній неоднозначності, щоби виділити позитивні та негативні історичні тенденції, їх вплив на сучасну політичну палітру країни. Можливо, тоді ми краще зрозуміли би застереження видатного українського філософа Михайла Драгоманова, який розрізняв такі поняття, як «національне» та «націоналізм». (До речі, цього року відзначаємо 170 років з дня народження Драгоманова.) Визнаючи безперечну важливість своєї, рідної, мови як «способу морального зв’язку між людьми», необхідність національної автономії, він виступав проти того, щоби «шукати провідних думок для громадської праці — культурної, політичної і соціальної — в почуттях і інтересах національних, бо інакше б ми, радикали, заплутались в усяких суб’єктивностях, в лісі історичних традицій. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських».

А оця цитата Драгоманова просто ілюструє наш сучасний стан: «Государство, в котором под видом самодержавия господствует своеволие чиновников, в котором даже в податной системе существуют еще сословные привилегии, в котором господствует система насильственного обрусения всех невеликорусских элементов, полицейская охрана господствующей церкви и нет самой элементарной личной неприкосновенности... такое государство не может ревностно служить делу свободы и самоуправления славянских и неславянских племен”.

Загадаймо, що філософ та просвітитель Драгоманов став одним із ініціаторів створення Русько-української радикальної партії, її періодичних видань — журналу «Народ» і газети «Хлібороб». У журналі «Народ» разом з Драгомановим друкувалися майже всі найвидатніші літератори України — Франко, Українка, Грабовський, Кобилянська.

Можливо, і сьогодні найліпше, що можуть подарувати українцям політики-патріоти, — це перевидання найбільш актуальних творів класиків. Бо їхні ідеї, заклики, попередження працюють краще на розвиток національної ідеї, ніж сучасні агресивні мітинги протесту супроти проросійських сил та кволі обурення діями «злочинної влади». Можливо, й аргументи наших видатних ювілярів на користь об’єднання проукраїнських кіл спрацюють якнайліпше. Бо саме вони вміють вивчати реалії, переконувати інших і працювати на незалежність.

Альбіна ТРУБЕНКОВА