4

На могилах повстанців кричали «ганьба»

26 квітня 2011 року, 09:30
Погода цього дня була сонячна і тепла. Як і щороку, на третій день Великодня їду на Гурби. Біля будівлі Рівненської облдержадміністрації сідаю в машину заступника рівненського губернатора Олексія Губанова. Якщо чесно, дуже кортіло подивитись, як проходитиме цей захід за теперішньої влади.

Дорогою на Гурби подекуди обганяємо автомобілі й автобуси з людьми, які їхали пом’янути українських патріотів. Їх значно менше, ніж у попередні роки. Сумно. Проїхавши село Мости, у полі помітили “кущі” дерев. Це залишки хуторів. Колись саме ці місця були одним з оплотів повстанців. Навколишні села і хутори були продуктовою базою і підтримкою для повстанців. Тепер немає ані повстанців, ані хуторів. В історії гурбенського бою все почалось зі смерті радянського генерала...

Тоді, у 1944 році, радянське військове керівництво, після загибелі генерала Ватутіна в бою з відділом УПА, поставило завдання знищити партизанські загони українських націоналістів. В результаті проведених військами НКВС операцій значну частину військ УПА вдалося витіснити в район села Гурби (на той момент села вже майже не існувало, бо було спалене німцями у 1943 році).

Наше авто їхало дорогою до місця, де колись було село. Від нього залишилась лише назва, яку згадують, коли мова заходить про Українську Повстанську Армію та її боротьбу. Багато з дослідників історії визвольного руху вважають, що саме на Гурбах УПА довела, що насправді є армією, а не “бандами”, як їх намагалась подати спочатку німецька, а потім і радянська пропаганда.

Кінець квітня 1944 року
Виписка зі свідчень в НКВС полоненого під час бою вояка УПА: “У селі Москалівка стояли три курені УПА, чисельністю 900 осіб під командуванням полковника “Хмари”. В арсеналі нараховується: 3 легкі гармати, 5 легких мінометів, до 30 ручних кулеметів, значна кількість автоматів, у решти — гвинтівки. Гранат від 2 до 5 на кожного. Група УПА має великий обоз із боєприпасами та продовольством”.

26 квітня 2011 року, 10:10
Під’їжджаємо на галявину перед пантеоном пам’яті воякам УПА. Тут вже зібралось кількасот людей. Їх менше, ніж у попередні роки. На відміну від минулих років — не видно партійної символіки. Лише жовто-блакитні та червоно-чорні знамена. Дізнаюсь, що організатори та священики закликали політиків утриматись від партійних гасел і символіки. І, схоже, партійці їх почули (як згодом з’ясувалося, не всі).

Народний депутат Віктор Матчук та деякі депутати облради, разом з митрополитом Рівненським і Острозьким УПЦ-КП Євсевієм моляться у монастирі. Один з депутатів Рівненської облради прожив в монастирі мало не весь піст. Працював на будівництві монастиря, дав на його зведення 50 тисяч гривень і навіть привозив сюди працювати та перевиховуватись п’яниць. Мітинг заплановано на 11:00.

Починають з’їжджатися політики та представники влади. Приїхав перший заступник голови Рівненської облради Михайло Кривко. З’явились активісти ВО “Свобода”, які розгорнули свої партійні знамена, попри домовленість обійтись на гурбах без політики...

22 квітня 1944 року
Під тиском військ НКВС багато відділів УПА скупчилося в селі й околиці села Дубенський Майдан Мізоцького району. Вечором того ж дня з’єднання прибуло в Гурбенський ліс. Довкола чулись кулеметні черги та видніли палаючі ракети.

26 квітня 2011 року, 11:00
Сонячно, зривається сильний вітер, який хмарами пилюки обсипав присутніх. На галявині навпроти пантеону людей стає значно більше. Постріл з козацької гармати “будить” припарковані неподалік авто, які цілим хором сирен сигналізації заглушають гул натовпу. Звучить Гімн України, владика Євсевій починає молебень біля монументу. Поруч стоять: народний депутат нашоукраїнець Віктор Матчук, перший заступник голови Рівненської облради “литвинівець” Михайло Кривко, заступники губернатора регіонал Олексій Губанов, депутат Рівненської облради “свободівець” Олег Осуховський. З іншого боку з чорно-червоними і жовто-блакитними прапорами стоять ветерани УПА.

Після молебню до мікрофона починають підходити політики й виголошувати промови. Коли до мікрофона підійшов заступник голови Рівненської ОДА Олексій Губанов, у натовпі почулись вгуки - “ганьба!”. Попри те, що він говорив про героїзм вояків і про необхідність належного вшанування тих, хто віддав своє життя за Україну, вигуки посилювались. Складалось враження, що частина натовпу не слухає сказаного, а має на меті просто перекричати виступ. І це в них виходить. Така сама доля спіткала й першого заступника облради Михайла Кривка...

На фото: заступник голови Рівненської ОДА Олексій Губанов

23 квітня 1944 року
Удосвіта всі відділи зайняли позиції у виритих власними руками окопах. Як тільки почало світати, розгорівся запеклий бій. Від пострілів, розриву гранат і гарматних залпів не було чути людського голосу.

Війська НКВС, промацуючи позиції УПА, наступають невеликими групами. Атаки відбиті без втрат. По заході сонця взяв мороз. Повстанці розклали в долинках вогонь, щоб трохи погрітись. Ніч пройшла в незначних перестрілках.

26 квітня 2011 року, 11:15
До колони Божої Матері, спорудженої в центрі пантеону, поклали вінки і квіти від влади, політиків і Пласту. Солдати української армії дали салют з автоматичної зброї. Ще один залп з козацької гармати знову “будить” автомобільні сигналізації.

Кілька депутатів, серед яких “свободівці”, “регіонали” і депутати “Батьківщини” говорять про те, що не варто було б переписувати історію. Про те, що й минула і теперішня влада країни використовують теми УПА, Голодомору, Другої світової війни, для своїх політично-рейтингових інтересів. Невже до них це тільки-но дійшло?!

24 квітня 1944 року
Ще не зійшло сонце, як знову розпочався бій. Загони НКВС розгорнули повномасштабний наступ. У полудень зі всіх відділів УПА “петеерщики” (ті, які мали протитанкові рушниці) відійшли до курінного командира “Сторчана”. На його ділянці наступ “червоноармійців” підтримувався танками, а в повітрі з’явились розвідувальні літаки і почали скидати бомби. Атаки радянських військ відбито, підбито кілька танків. Втрати убитими з обох сторін.

Зі спогадів солдат НКВС про Гурбенський бій (книга Г.Куманьова та А.Чайковського “Чекисты стояли насмерть”):  “Відзначився героїзмом взвод молодшого лейтенанта А.Погорєлова. Потрапивши в оточення, бандити (вояки УПА — ред.) відчайдушно оборонялися. Поранено командира взводу, загинули молодший сержант Удовиченко і єфрейтор Нєкрасов, а бандити все наступали. У контратаку червоноармійців підняв кулеметник К. Добровольський. На ворога кинулись бійці В.Муглинець, В.Аксьонов, Ю.Тімков, М.Курлацький, М.Іванченко, вогнем станкового кулемета їх прикривав єфрейтор Чупін”. Розуміючи нерівність сил, загони УПА з настанням темряви готуються до прориву.

26 квітня 2011 року, 11:30
Серед майже десятка виступаючих на мітингу були ветерани, депутати різних рівнів, місцеві політики. Хтось роздавав газети й листівки. Хтось збирав пожертви на храми. А хтось стояв біля одного з наметів в очікуванні шашлика чи кави. Неподалік у лісі компанія накрила стіл і пила “по сто грам” чи то за Великдень, чи то щоб пом’янути полеглих вояків.

На пагорбі біля могили вояка сиділи дві старенькі бабці. Одна, щось зі слізьми говорила іншій. Вітер вихопив і доніс частину фрази: “як же важко було то все пережити. А сьогодні бач, людей менше приїхало, ніби й не за них гинули...”.

25 квітня 1944 року
Вранці усі підрозділи УПА успішно прорвали оточення. Основні сили двома колонами вирушили у північно-східному напрямку на точивицько-дерманські ліси. А незначна частина повстанців (біля одного куреня війська) вийшла з оточення третьою колоною на південь (просікою вздовж р.Понура) у Суразькі ліси.

Учасник бою, стрілець УПА на псевдо “Бурлаченко” описує події так: “Весь час ідемо, бо тільки так можна знайти шпаринку, щоб вийти з оточення. За річкою видніється село і ворожі позиції. Залягаємо в корчах і корінні верб. Вогонь ведемо тільки по цілях, щоб зберегти набої. З села виїжджають три танки, безперервно стріляючи з гармат і кулеметів, але так як ми лежимо в мочарах, то снаряди майже не рвуться, а тільки зариваються в багно. До мене підбігає сотенний і наказує знайти відділ “Берези” з гарматами... Заговорили гармати, посилився вогонь з кулеметів. Наш курінь, не помічений ворогом, переходить річку, і несподівано вриваємось в Борщівку, де ворог нас тут не чекав. Тут його сили невеликі, отже, село залишають без бою. Утворюється прорив, і ми починаємо оточувати ворожі сили в Бущі... Залишаємо село, виходимо в ліс і йдемо в напрямку Дерманя”.

26 квітня 2011 року, 12:00
На Гурбах закінчуються виступи й промови, але продовжуються співи повстанських пісень. Але ми вже прямуємо на Рівне. Дорогою говоримо про той бій, про Українську повстанську армію і про те, що, на жаль, українці не роблять висновків з помилок. І тоді повстанських рух був розділений на різні табори і нині політики не можуть дійти згоди. Навіть не задумуючись, що їхні чвари можуть розірвати країну.

Ми ділимо людей на націоналістів і промосковських, на регіоналів, БЮТівців, “литвинівців”, “нашоукраїнців” та “свободівців”. Забуваючи про те, що всі ми перш за все українці. І якщо ми втратимо нашу державу, то виявиться, що тоді, під Гурбами, хлопці наклали головами дарма...

26 квітня 1944 року
Після перегрупування сил підрозділи УПА у складі з’єднань “Донбас” і “Холодний Яр” вирушили рейдом на Полісся. Ще більше двох діб (до 27 квітня) Внутрішні війська НКВС продовжували прочісування лісів. Більшість мобілізованих (УПА мобілізували в селах чоловіків, але через недостатність зброї їх розпустили — ред.), які перебували в лісі, було вбито або заарештовано. Серед вбитих — близько 100 поранених повстанців зі шпиталю, який не вдалося евакуювати.

26 квітня 2011 року, 12:30
У машині заступника губернатора згадуємо командуючого УПА Романа Шухевича. Він загинув у 1950 році. Хоч і мав змогу, як багато інших провідників визвольного руху піти у Західну Європу. Але він залишився зі своєю армією до кінця. Будучи пораненим, застрелився, аби не датись живим у руки ворога. Згоджуємось на думці, що така людина заслуговує на повагу, не дивлячись на те, яке в тебе ставлення до УПА. Так само доходимо згоди, що не варто насильно “насаджувати любов” до вояків УПА на Сході. Так само, як не варто повертати вшанування радянських героїв на Заході. Країна має знайти порозуміння і поважати одне одного.

Цьогоріч на добудову пантеону виділила гроші обласна влада, яку фактично повністю контролюють регіонали. Цікаво, чи погоджував це губернатор Рівненщини Василь Берташ зі столичним керівництвом? Але якщо люди їдуть на Гурби, якщо влада робить корективи в своїй політичній риториці і, хай на догоду людям, а не через переконання, долучається до вшанування вояків УПА — Україна має шанс. Шанс на те, щоб колись стати повноцінною державою з сильною нацією і самодостатньою владою. А отже, у квітні 1944-го ті вояки УПА загинули недарма.

P. S. У статті використані матеріали з книги Олега Тищенка та Ігора Марчука “Гурби: квітень 1944-го”.

Олексій КРИВОШЕЄВ