5

Казус Гайдабури

Садиба Гайдабур знаходиться край села, і кажуть, що впізнати її можна одразу, але де ж вона? За означеною адресою ми бачимо лише намет і якісь дивні споруди. Шкребемося до намету — і ось він, наш Петро Михайлович! Зовсім не кремезний гоголівський козак, а жвавий пенсіонер.

Хазяїн вибрався з намету, тримаючи у руках київську газету «Сегодня».

— Це найправдивіша газета — завжди тільки її й читаю! — сказав нам Гайдабура. — Люблю колонки Бузини, а особливо — перші шпальти, де професійно та докладно пишуть про українську політику. Ця газета… (тут ми трохи вирізали, бо Петро Михайлович говорив ще хвилин п’ять, а в редакції нам заборонили пряму рекламу видання-конкурента. — Авт.).

— То покажіть нам своє господарство! — нарешті вставили ми й свої п’ять копійок у його сто гривень.

— Та ось дивіться, — показав рукою Гайдабура.

За наметом ми побачили труби та щось на штиб монумента.

— Це і є монумент, а точніше — мій приватний Вічний вогонь! — похвалився хазяїн. — Таким чином я вшановую пам’ять воїнів, загиблих у Великій Вітчизняній війні.

— А що це у вас за труби?

— Та розумієте, до нашого села ще не провели газ, тож я був змушений зробити це власним коштом.

— Але ж це чималенькі гроші! Де ви їх взяли?

— Довелося дещо продати. Тому, власне, й живу в наметі. Але Вічний вогонь того вартий! Знаєте, скільки наших солдатів загинуло у Велику Вітчизняну?!

— А дорого вам коштує ця, так би мовити, підтримка пам’яті?

— Ой! І не кажіть! Я вже все продав, але грошей все одно не вистачає. Довелося зв’язатися із ветеранськими організаціями. Разом ми збираємо кошти для оплати за газ. Плануємо встановлення ще декількох приватних Вічних вогнів по Україні.

— Але який у цьому сенс? Хіба не досить тих вогнів, що ми вже маємо?

— Ну, це не можна порівнювати! Наша держава гідно вшановує пам’ять загиблих, але ж це — офіційно. Наша ініціатива йде від самого серця.

— Ви чули про те, що у Києві на Вічному вогні підсмажили яєчню?

— Так, ось у газеті про це писали неодноразово. Погано це, я погоджуюсь з газетою «Сегодня». Це не тільки неповага до пам’яті загиблих, але й наруга над могилою! Таке ми не можемо пробачити. Та ви сідайте ось тут, я вас зараз чаєм напою!

Поки ми сиділи на якійсь коробці з під будматеріалів, пан Гайдабура дістав закоптілий чайник, насадив його ручкою на жердину та встановив над Вічним вогнем.

— Що ви робите, пане Гайдабура! — закричали ми. — Це ж Вічний вогонь!

— Це дуже погано, — відповів Петро Михайлович. – Я знаю. Але що поробиш? У мене немає хати, немає пічки. До нас у село ще не скоро газ проведуть — це й без газети «Сегодня» зрозуміло! Можна, звісно, розкласти багаття, але хіба дарма я плачу такі величезні гроші? До мене, зізнаюся, іноді з села приходять люди, як щось терміново розігріти треба. Одного разу трубу товсту гнули, а іншого — обсмажували кабана.

— Ми вас не розуміємо, пане Гайдабура. Ви ж — противник наруги над могилами?

— Так, але це не могила. Це мій приватний Вічний вогонь, який я власним коштом провів у свою оселю. Таким чином я вшановую пам’ять загиблих у Великій Вітчизняній війні радянських солдатів. Але чому у перервах між вшануваннями я не можу використовувати його ще якось? Той Вічний вогонь, що у Києві, знаходиться у державній власності, тож держава й вирішує, що з ним робити. Якщо на ньому хтось щось і підсмажить, то це, я вважаю, могло б бути різновидом дрібної крадіжки, якщо б держава встановила тариф на розігрів. Та це вже її справи. Це до мене не має жодного стосунку.

Під час чаювання пан Гайдабура розповів нам, що планує встановити на своєму подвір’ї ще кілька пам’ятників — Леніну, Сталіну, Дзержинському, Косіору та Кожедубу. Фінансову підтримку ветеранських організацій України, за його словами, він вже отримав.

Олег ШИНКАРЕНКО