4

Математика, географія та співи

Думаю, не треба бути гуру соціології, щоб зробити висновок: справи наші кепські. Україна старіє. І старіє досить швидко. А що це означає? А це означає, що за 20 років ми можемо опинитися у новій Україні. У ній буде менше українців. А кого більше? Китайців? Арабів? Африканців? Гадаю, нам варто починати серйозно думати про те, кого ми більше любимо. Бо явно не за горами той час, коли ми будемо запрошувати людей інших національностей до себе назавжди. Картоплю вже закуповуємо в Єгипті, а джинси — в Китаї. Тож не буде проблемою «закуповувати» там і мешканців для спустілої землі. Звернімося до географічної мапи.

Китайці, наприклад, працьовиті й слухняні, та й взагалі — найдревніший народ. Мають свіжий досвід у сферах вугілля і металургії — головних олігархо-інтеграційних галузях нашої промисловості. Та що казати — ми з ними вже тісно інтегровані. Вони ж випускають все, що ми купуємо, крім їжі та «Океану Ельзи». То, може, хай тут це й виробляють? Навіщо витрачати час і гроші на транспортування всього до України?

А для виправдання китайської експансії можна нашвидкуруч склепати якийсь історичний міф. Наприклад, що вони теж походять від трипільців. І тоді — сцени братання у Борисполі, спільний гімн і введення до китайської абетки священних для українця ієрогліфів «якось воно буде» й «абияк». Ну а ми, із поваги до братнього китайського народу, можемо постійно програвати у футбол їхній збірній та відмінити мито на джинси — однаково вся країна в них ходить. Тим більше, що за 20 років в Україні з індустрій залишиться хіба-що лікеро-горілчана, тютюнова і сексуальна.

Або ж араби. Вони гарячі, чуттєві й такі ж ліниві, як і ми. Тож спільну мову знайдемо. А як же ж екзотично виглядатиме кальян-барчик десь у засніженому селі Луки на Черкащині! Принаймні корисніше, ніж горілчаний кабак. І взагалі, нам же треба підвищувати народжуваність, тож слід надавати арабам громадянство лише після того, як народять трьох дітей. По релігійній лінії, думаю, особливих розбратів не буде. Бо українцю що Аллах, що Христос — однаково до церкви батогом не заженеш, хіба що на Великдень крашанки святити. Араби можуть допомогти із туристичним бізнесом і торгівлею — це у них завжди гарно виходило. За 20 років усі заводи розваляться, а кваліфіковані працівники, які можуть тим заводам дати раду і яким зараз 65–75 років — логічно завершать життя. Тож крім торгівлі, туризму і сільського господарства Україні навряд чи щось світить.

А ось для села в нагоді можуть стати африканці. Корови — вони і в Африці корови, тож досвіду у наших потенційних темненьких братів на позичати. Щоправда, кліматичні умови навряд чи пропустять їх північніше Миколаєва, але й то добре. Хай у безмежних степах півдня вирощують хліб і розводять худобу.

За 20 років наше сільське господарство перетвориться у повністю ручне, бо ті залишки тракторів і комбайнів, які є зараз, остаточно згниють. Тож урятувати ситуацію зможуть тільки широкі маси витривалих африканців і серійне виробництво мотик.
А з культурної точки зору, ми можемо створити передумови для появи нового музичного стилю — на межі африканських ритмів і українських народних тужливих обрядових пісень. Головне, щоб вони не їли одне одного і наших людей, бо наші ж такі, що у відповідь почнуть пити їхніх. Це можна врегулювати лише терміновим наверненням африканців у православ’я — хоч буде кому до церкви щонеділі ходити.

А ще ж є перспективні індуси-програмісти — можна запросити і їх та перетворити мальовничі подільські яри у новітню Силіконову долину. Брудно в нас на вулицях так, як в Індії, а корови — теж священні тварини. І кастовий стан є. Тож індусам буде комфортно. А тих, які не зможуть осягнути глибин сучасних мов програмування, можна відправляти прямісінько до аграрних районів. Цього досвіду в них теж вистачає.

Соціокультурна користь від наповнення України індусами зрозуміла і без особливого аналізу. Вони ж наполовину розмовляють англійською, якою б вона там не була в індуському виконанні. Оскільки до того часу школи закриються, бо в них не буде кому навчатись, поодинокі діти зможуть підтягувати мову.

А ще є латиноси, які дуже хутко захоплююсь південь США. Можна у вигляді гуманітарної місії запропонувати дружній заокеанській державі депортувати пару сотень тисяч Мігелів та Хуанів до неньки України. Це, звісно, не найліпший варіант, бо вони взагалі нічого не вміють робити, крім наркотиків, а живуть виключно на соціальні виплати. Хоча можна піднатужитись і змусити їх вирощувати у степах кактуси, з яких робити текілу. А коли Україна стане найбільшим світовим експортером текіли, то отримані кошти спрямувати на соціальні виплати і викуповувати у них наркотики. Бо досить бути транзитною наркокраїною — на четвертому десятку незалежності час вже налагодити власні виробництво й експорт!

А тепер — співи. Це все було б дуже смішно, якби не було так сумно. Я теж купую китайські джинси, їжджу на корейській машині, а цей текст пишу на японському ноутбуці, складеному у Малайзії. Я заправляю авто литовським бензином, а відпочивати волію у Туреччині, аніж у Криму. А ще мене оточує старіюча країна. Ці два факти ніби не сильно й пов’язані, але то лише на перший погляд.

Чим відрізняється молода людина від немолодої? «Якби молодість вміла, якби старість могла». Думаю, одна з ключових відмінностей — ступінь віри в майбутнє. У молодої людини є віра і бажання щось робити. Наприклад, змінювати себе і світ навколо себе. У немолодої — віра згасає, перетворюючись у бажання стабільності, підтримки й щоби «ніхто не чіпав». Яка там зміна світу — тут би із податками та комунальними платежами впоратись!

Близько половини молоді хоче виїхати з України — про це говорять і провладні, й більш чесні опитування. Можна сперечатися про патріотизм, але він точно неможливий без віри в майбутнє. А вона, в свою чергу, неможлива без впевненості в завтрашньому дні. А її немає, бо нація старіє — за віком, а найгірше — за духом. Навіть у порівняно молодої людини вже на другому курсі універу з’являється стільки проблем і завдань до вирішення, що вираз її обличчя стає дорослим і дуже швидко. А якщо поставити поряд наших вічно хворих і стогнучих пенсіонерів та їхніх закордонних «колег» — підтягнутих і подорожуючих по світу, відразу все стає зрозуміло. І про соціальні гарантії, і про внутрішній стан.

Я думаю, одним з головних стратегічних завдань має бути розв’язання проблеми передчасного старіння українців. Фізичного, а в першу чергу — духовного. Старіюча нація не здатна ні виробляти джинси і ноутбук, ні співати гімн на Майдані. Старіюча нація не здатна ні до еволюції, ні до революції. Хіба що до поступового згасання, чіпляючись за рештки комфорту і стабільності.

Інше питання, чиє це стратегічне завдання… Політики, чиновники й олігархи — точно в одному місці його бачили, як і решту завдань — надто вони зайняті собою, грошима і владою. Постійно рефлексуюча інтелігенція скоро втопиться у своїх рефлексіях і нічим зарадити старінню нації не зможе, тим більше що сама не така вже й молода.

Про пенсіонерів і студентів ми вже поговорили, а сільські мешканці переважно вирішують питання виживання та системного опору політикам і олігархам. Щоправда, у якості головної партизанської зброї вони, на жаль, обрали алкоголь і наркотики.

Ну хто ще є в країні? Міські божевільні — назва каже сама за себе. Ще є п’ять мільйонів заробітчан, які ніколи сюди не повернуться. Попи та інші аферисти чи то у сутанах, чи то з картами Таро — зрозуміло чим займаються. ТБ перетворилося взагалі на головного пропагандиста старіння нації — бо чим старіше, тим міцніше обійми з диваном і тим вище рейтинг. Ну й так далі… Звичайно, всі соціальні групи дуже важливі і дуже багато роблять. Але хто робить щось для припинення старіння країни?

Виходить, що це завдання для тих, хто ходить на роботу, а не на мітинги. І в прямому, і в переносному сенсі. Будь-яка віддана праця будується на вірі в майбутнє. Тому і не дає передчасно старіти. Помолодшати без молодильних яблук навряд чи вийде. Та очікувати, поки китайці навчаться виготовляти і їх — ніколи. Бо може таке статися, що це виробництво буде в Україні. Поряд з африканськими фермами та арабськими курортами.

Можемо спробувати зупинити старіння нації природними методами. Сумлінною працею, підвищенням власної відповідальності за своє життя і країну, в якій живеш, та розвитком громадянського суспільства. Перетворитись у країну кладовищ, будинків ветеранів та китайців ми завжди зможемо. Давайте спробуємо стати країною українців, пологових будинків і шкіл.

Олександр КОРНІЄНКО