13

Українська ірреволюція — 2

Треба належати до своїх часів. Отже, і революціонер, і реакціонер здаються мені однаково нерозумними. Реакціонери хочуть жити так, як колись жилося. Це божевілля. Революціонери хочуть жити так, як колись будемо жити. Це — ще більше божевілля, бо ніхто не знає, що буде змістом завтрашнього дня. Ми повинні тільки вивчати, оглядатися та підтримувати.

Андре Моруа (1885–1967)

Видатний давньогрецький філософ Сократ, осмислюючи реалії політичного розвитку сучасного йому афінського суспільства, дійшов висновку: поряд із кількома видами політичного правління (Сократ нараховував їх п’ять — від олігархії до демократії) існує така сама кількість відповідних або «співмірних» їм різновидів політичного характеру. Наприклад, відповідно до олігархії — «олігархічна людина» або відповідно до демократії — «демократична» і т. д.

За словами знавця античної історії та філософії Лео Штрауса, відмінність між авторитарною та демократичною «особистостями», що відображає «відмінність між авторитарним і демократичним суспільствами, яке переживає зліт популярності в сучасній політичній науці, — лише грубе вираження саме цього сократівського розрізнення».

Глибоке спостереження геніального античного філософа може бути застосовано щодо сучасної української ситуації. Адже на третьому десятку років демократичного розвитку держави не можна назвати українського громадянина «демократичною людиною». Українці лише стають громадянами, поступово позбавляючись синдрому «пострадянськості» на користь принципово нової (принаймні для нас) демократичної громадянськості.

Світовий досвід свідчить, що право та закон — єдині надійні інструменти, які дають змогу в умовах свободи впорядковувати сферу людських відносин у рамках громадянського суспільства і демократичної держави. Але при цьому для утвердження демократії необхідні як відповідні політико-соціальні інститути, так і соціально-політичний контекст, який їх породжує, а інакше ані зміст демократії не зрозумілий, ані сама вона не досяжна.

Тому палкі заклики нинішніх українських претендентів на вождізм і гетьманство до «революції» вбачаються не тільки шкідливими, а навіть дещо небезпечними, — адже «ніхто не вливає нове вино в старі міхи». На хвилі революційних перетворень, не підкріплених міцною демократичною основою, до важелів влади можуть дорватися не тільки відверті демагоги й популісти (як уже бувало в новітній українській історії), а і явні радикали. Останні ж заради революційної доцільності можуть у бунтівному запалі накоїти багато чого. Згадаємо хоча б, що за словами Володимира Леніна, «поганий той революціонер, який у момент гострої боротьби зупиняється перед непорушністю закону». Георгій Плеханов на II З’їзді РСДРП (1903 р.) був ще відвертішим: «Якби заради успіху революції треба було тимчасово обмежити дію того чи іншого демократичного принципу, то перед таким обмеженням злочинно було б зупинитися».

До слова, відомий російський філософ права Іван Ільїн (до речі, висланий більшовиками-ленінцями за кордон) також відзначав, що «розгнуздана людина розгнуздана не тільки самою собою, але й суспільним середовищем, що дозволило їй розгнуздати себе; деспот неможливий, якщо немає плазуючих; „усе дозволено“ тільки там, де люди одне одному все дозволили».

В парадигмі співвідносності типів людини й суспільства, що спирається на ідеї Сократа, роль і місце еліти вбачаються такими, що лежать в іншій площині, далекій від революційної. Вони пов’язані насамперед із темпом і динамікою політико-соціальних трансформацій держави та суспільства. Прогресивна еліта здатна суттєво прискорити демократичний розвиток останніх. Регресивна ж псевдоеліта може лише загальмувати його. Більше того, в контексті відзначеної Карлом Ясперсом обставини, що «ми стаємо самими собою в процесі того, як змінюється наше усвідомлення буття», псевдодемократи можуть остаточно підірвати й без того слабку віру в демократію, котра лише закріплюється в сучаснім українськім суспільстві.

«Звичаї — це люди, закони — розум країни. Звичаї нерідко жорстокіші, ніж закони. Звичаї, часто нерозумні, беруть гору над законами», — попереджав Оноре де Бальзак. Тому для національно-державного розвитку сучасної України справді цінними є аж ніяк не політичне критиканство або, тим більше, ідеологічний радикалізм, а соціальна підтримка таких стратегічних ініціатив, як боротьба з корупцією і зловживаннями влади, демократичний контроль над сектором безпеки та його деполітизація, адміністративні реформи та системні трансформації тощо.

Тож у рамках панівної моделі представницької демократії перед кожним громадянином постає проблема політичної відповідальності, адже «навіть якщо ви не займаєтеся політикою — політика все одно займається вами». І ця проблема особливо загострюється в сьогоднішньому контексті, трансформуючись у питання «відділення зерна від плевелів» — серед орд демагогів і популістів (які у найкращому разі належать лише до псевдоеліти) знайти, вибрати і, що надзвичайно важливо, підтримати ті сили, які справді орієнтуються на якісні системні трансформації.

«Тільки обміркуй, за скільки ти продаєш свою свободу волі, людино, — наполегливо радив ще римський філософ-стоїк Епіктет. — У будь-якому разі, не продавай її дешево».

Олексій ПОЛТОРАКОВ