4

Наші «сучі діти»

Після того як за рахунком приблизно шоста редакція зателефонувала мені з оригінальним запитанням: що я думаю про «дітей-мажорів», мені перехотілося навіть жартувати. Зрозуміло, що питання як би «здалеку» прив’язане до скандалу з Романом Ландиком. Досить пересічна історія багатого «нєдоросля», у якого комплекс неповноцінності явно перевищує розмір статку. Якби його тато не залупився з конкуруючим угрупованням — і всередині партії, і з їхніми місцевими луганськими «торпедами» зі смугастими паличками, провінційне «голлівудське» відео про «поганого хлопця» навряд чи потрапило б до Інтернету. «Голлівудське» тому, що після таких кадрів у їхньому кіно до бару заходить який-небудь Клінт Іствуд, Брюс Вілліс чи (це для найменших) Робокоп. Але на цьому місці кіно й скінчилося. Почалося життя.

Кілька загальних зауважень. Якщо ми після чверті століття все ще говоримо про «дітей-мажорів» — і навіть не говоримо, а ставимо ті самі наївні питання, то ми не пострадянське суспільство, а справжнісіньке радянське. Ми живемо у світі тих самих ментальних конструктів: надій, претензій, помилок. Геральдика змінилася, зник ГУЛАГ, і спецслужби відокремлюються від політики, зосереджуючись на великому бізнесі — в усіх сенсах слова. Є у нас цілком собі генсек, є політбюро, є офіційні та справжні дисиденти, номенклатура, безкарність (за винятком ситуацій, коли кон’юнктура вимагає «здавати своїх»), розкрадання вже не соціалістичної, а націоналістичної власності в особливо великих розмірах і «мажори».

Суспільство змінилося в тому сенсі, що від стандартної радянської подвійної моралі перейшло до євразійської потрійної.

Європейська складова тут — у пафосі гучного викриття суспільних виразок, азіатська ж — у тому, що самі поводимося часто ще гірше. Але це — теж ми. А посередині цього — звичайна практична українська кмітливість, де свічки ставлять і богу, і чорту — про всякий випадок.

Через тиждень про цю історію всі забудуть, із дівчиною обов’язково домовляться, у неї буде не будинок — а повна чаша, в крайньому випадку — партія холодильників вагомим айсбергом попливе до Краснодарського краю, і об нього розіб’ються всі звинувачення, особливо загроза видачі хулігана-депутата в Україну. А якщо подивитися російську кримінальну хроніку, то це й не хуліганство, а так — перебрав трохи хлопець. Навіщо його «оранжоїдам» на розправу видавати? Ах, там при владі не «помаранчеві»? Ну однаково — хохли. Він же не зраджував дружині, а навпаки — побив уподобану дівку. Значить, боровся із собою — і поборов, і повинен це відсвяткувати. Наприклад, на Новий рік — тихо, у колі сім’ї. А тут чи там — справа техніки.

З приводу пасивного спостереження за сценою бійки. Так, дуже некрасиво. А тепер давайте всі разом згадаємо власні життєві спостереження.

1. Чоловік б’є жінку, ви підлітаєте і в кров його за це місите, жінка впинається у вас нігтями з криком «не бий його ТАК!».

2. Ви — свідок жорстокої несправедливою бійки, і у вас є законна газова чи якась інша зброя. І ви дістаєте її та стріляєте в повітря, як належить за законом «для привернення уваги правоохоронних органів». Далі є два варіанти розвитку подій: бійка на секунду завмирає, і за мить ви вже — її активний учасник, а пістолет у вас відібрали і б’ють їм по дурній макітрі ботанічній, тому що стріляли ви вдруге у житті. Інший варіант — приїжджають менти, пакують разом з усіма, забирають пістолет на експертизу, записують свідчення — а потім і менти, і хулігани в один голос вимагають їх забрати назад, бо вони вже між собою домовились.

3. Ви голосно вимагаєте припинити неподобство, бо пункти 1 і 2 ви вже проходили, але вам мало. Вас копняками відганяють на пристойну дистанцію.

4. Ви вже пройшли пункти 1, 2 і 3 й мовчки жбурляєте чимось важким у потвору. Якщо ви не на дереві чи не на високому балконі, вас наздоганяють і хулігани, і менти, домовляються між собою, і за новим сценарієм ви — призвідник всієї бійки, а «жмур» (коли до цього дійшло) з’явився не від хуліганських ударів, а від вашої пляшки з недопитою «Фантою».

Уявляю, що почнеться після цих слів. І про чоловіків, і про жінок, і про автора — «йому б самому так!». Так от: автор і зобразив варіанти розвитку історії, особисто пережиті або розказані друзями. Він навіть із легким сумом визнає, що йому доводилося в житті приводити до тями п’яних жінок запотиличниками, бо жіночий алкоголізм страшніший за чоловічий. Можливо, ви в курсі.

Справедливо зауважать, що історія з Романом Ландиком до цих сюжетів не має відношення. Бо там вся гімнистість — не доберу іншого слова — наочна. Луганчани гідно вийшли на вулиці з вимогою позбавити його мандата, бо це ганьба для міста. Колись так «відмивався» Сєверодонецьк. Та я почав цю розмову саме тому, що журналістська спільнота, реагуючи на соціальний запит, настільки репозиціонувала факт побиття дівчини нарваним «не-мужиком» (за словами Януковича), що спричинила таку реакцію.

Ось цей розклад «ми всі — хороші», і «вони всі — погані», та ще за явної політичної кон’юнктури — він украй лицемірний, за рівнем медійного пафосу. Якби це був не Ландик, а «Вася Пупкін», ніхто б у житті про це не дізнався, тому що подібне відбувалося або відбувається у певний час доби в будь-якому шинку з певною репутацією і клієнтурою.

Коли в Одеській області майор (уже колишній) та начальник паспортного столу ударом голови зламав ніс дівчині-депутату, котра, як і попередня жертва насильства, відмовила у спілкуванні п’яному дурневі, це потрапило в пресу лише через незвичайне поєднання посад. Ну хто б обурено писав про тракториста і доярку?! Хіба що він розчленував би її трактором і з’їв просто на полі.

У Запоріжжі маніяк зґвалтував тринадцятирічну, а її подругу вбив. На Миколаївщині — одинадцятирічну. А в Бердянську — трирічну. Різні (не)люди, все — протягом кількох днів. Що — був якийсь сплеск громадського обурення? Не до того, у нас же Юлю судять, ось це — тема.

Коли була «справа педофілів», у мене обривався телефон. Я обережно говорив, що ця справа не має шансів — не лише тому, що вони і за доказовою базою вкрай складні, а тому що на таке раптово виникла політична «мода», у Європі й США теж так було і вже пройшло. Цитували це не дуже охоче. Коли в Штатах «закрили» «за зґвалтування» покоївки главу МВФ Стросс-Кана, я написав, що то є чиста «замазуха», але багатьом освіченим жінкам це не сподобалося. Через місяць його звільнили.

Я веду до того, що все, що відбувається, — це те, що відбувається з нами. Не з «ними». І такий поділ — це дитячий садок. Або ще гірше — лицемірство. Так за «совка» ректори вишів, дізнавшись, що студенти затримані КДБ, терміново готували заднім числом наказ про їхнє відрахування — «це не наш студент! Ми завжди знали, що він — негідник!».

Чергова кампанія «боротьби з мажорами» так само безглузда, як радянська боротьба за врожай шляхом заливання водою ховрашиних нір. Були такі дебільні піонерські доручення дітям від партії. У будь-якому насильстві є сексуальна складова.

Сексуальне насильство — це дике заміщення імпотенції за маніакально завищеної самооцінки. Багатих маніяків та психопатів бажано утримувати в межах їхніх багатих резервацій. І нехай «бєспрєдєльнічают» із собі подібними. Це — реалістичний максимум, якого суспільство може домогтися зараз. Все інше — «плач Ярославни на валу».

Олег ПОКАЛЬЧУК