4

Чому я вірю в Україну

І українцям незалежність не дісталась «даром». Міф про «даром» — чи не найпідліший з-поміж антиукраїнських міфів. Він сконструйований, щоби викреслити з колективної пам’яті українські визвольні змагання 1917–1921 рр., масові виступи селян проти білих і червоних, спалені селянські республіки, відчайдушний спротив колективізації, приборканий Голодомором, повстанський рух 1940-х, знищених у таборах дисидентів, шістдесятників… Але тієї одержимості, за яку нас глумливо обізвали «самостійниками», того прагнення брати безпосередню участь у справах світу, а не бути постачальником ресурсів для інших, посідати місце в історії, а не лише на карті, — усього цього з нас так і не витравили. Навіть ціною мільйонів виморених голодом, вбитих на громадянських і світових війнах, на порогах своїх хат і на чужині, замордованих та зниклих безвісти у геноцидному ХХ ст. Не витравили — і це перше, чому я вірю в Україну.

Так, СРСР надірвався, програв глобальне змагання і почав розкладатися. Але якби Україна не здвигнулася, він гнив би ще хтозна скільки, отруюючи все навколо себе. Україна відіграла величезну роль у відносно мирному демонтуванні Радянського Союзу; вона відвернула так упевнено пророковані їй війни на релігійному й етнічному ґрунті, збройні сутички та масові безлади. Навіть під час найбільш велелюдних і рішучих протестів ми не били вітрин, не палили автівок та не грабували магазинів. Попри все ми довели свою здатність до самозбереження й самоорганізації. І це друге, чому я вірю в Україну.

Поза сумнівом, покоління тих, хто мріяв про Українську державу, і 29 мільйонів тих, хто сказав «так» незалежності на референдумі 1 грудня 1991 р., уявляли цю державу принципово інакшою. У тих мріях не було зажерливої корупції, політичних репресій, ганебної бідності, непристойно глибокого соціального розшарування, жахливого владного свавілля… Багато з того, що ми відчуваємо на собі повсюдно й щодня, у тих мріях не було і бути не могло. Важко було собі уявити, що через 20 років після здобуття незалежності з України намагатимуться ліпити погіршену й потворну зменшену копію СРСР і правитимуть нею по-радянськи. Тобто — грабуючи країну, вивозячи з неї все і нічого в неї не вкладаючи, поводячись із народом, як на окупованих територіях, звідки треба негайно висмоктати останню краплю.

Але, переконаний, це вже останній контрнаступ минулих примар. Це — останній радянський режим. Не тому лише, що ми вичерпали відпущений нам історією ліміт помилок, некомпетентності й мерзотників при владі. Просто радянську спадщину розкрадено вже майже до краю, а для того, щоби не розтягувати, а творити й будувати, необхідні інші мозки, інші навички та інше виховання. Те, чого нинішні при владі не мають.

Припускаю (хоча й не певен), вони здогадуються, що треба зробити для дерадянізації країни у політичному просторі, в економіці, у судочинстві, у соціальній сфері, однак точно нічого для цього не робитимуть. Тому що кожний крок від радянщини — від «капіталізму для своїх», телефонного права, розкошів за бюджетний рахунок, зростаючих витрат на держапарат замість зростаючих пенсій — це удар по їхніх інтересах. Вони вирили провалля між державою і суспільством, між владою і людиною та кревно зацікавлені у його збереженні.

Натомість Україна, в яку я вірю, вимагає спільної праці й спільної відповідальності. Кожен починає із себе, зі свого робочого місця, зі свого бізнесу і навчання, зі свого обов’язку перед рідними й цілою країною. Але передовсім почати із себе має влада. Банально, але її треба виховувати і примушувати. Або влада боятиметься людей, або люди боятимуться влади.

За великим рахунком, всі країни світу поділяються на дві категорії — ті, в яких влада служить людям, і ті, де люди служать владі. Просто кажучи, якщо не вистачає на дитячі щеплення, треба продавати депутатський автопарк, гелікоптери й урядові санаторії. Інакше влада стає злочинною, а всі, хто це проковтне, — співучасниками злочину.Коли урядовці зрозуміють, що оббирати дітей і пенсіонерів, одночасно влаштовуючи бенкети вартістю зо три міських бюджети, — і аморально, і небезпечно для них самих, тоді, повірте, питання освіти й охорони здоров’я, інвестицій і доступності житла вирішуватимуться у кільканадцять разів ефективніше. Коли правило, згідно з яким темпи збагачення мільйонерів в уряді є прямо пропорційними до падіння рівня життя в країні, перестане безвідмовно діяти, проблеми землі, судоустрою, виборчого законодавства не здаватимуться такими нездоланними.

Головна реформа, без якої Україні не прорватися, не злетіти, не стати успішною, — перевернути всю державну машину з голови на ноги, з обслуговування себе самої на слугування людині. Без цього всі інші реформи шкідливі, щонайменше — безглузді. Без цього податкова реформа зводиться до нищення середнього класу, пенсійна — до збільшення пенсійного віку, адміністративна — до перейменування комітетів на служби, а освітня — на узаконення корупції.

Можливо, як полюбляють повторювати політологи за французьким аристократом Жозефом де Местром, кожен народ і має той уряд, на який заслуговує. Але для мене є очевидним, що українці заслуговують на принципово інакше урядування і незмірно більш гідне життя. Залишимо осторонь штампи про роботящі руки та мудрі голови. Мабуть, ми не найбільш працьовиті та не наймудріші, хоча за кордоном наші — дуже продуктивні в наукових винаходах, мистецьких звершеннях і творенні іноземних економічних див. Річ в іншому: дедалі глибше розуміють українці нерозривність зв’язку між свободою й добробутом, дедалі менше сподіваються на урядовців і більше — на власні сили й усвідомленні своєї, а не чиєїсь відповідальності.

Щодня мені доводиться зустрічатися з людьми з різних регіонів, різних соціальних верств, різного віку і фаху, які не хочуть віддавати свій бізнес «дядям», брехати, давати хабарі, боятися чиновників, виїжджати у пошуках роботи за кордон, виживати замість того, щоби жити. Не хочуть і не будуть. Зустрічаюсь із талановитою і сміливою молоддю, яку не заженеш у минуле і яка не відокремлює себе від своєї країни.

Зважте, попри всі розчарування і тотальну недовіру до панівної верхівки, у разі повторення референдуму 1991 р. більше половини українців знову проголосували би за незалежність. Понад три чверті вважають себе патріотами України. І навіть серед молоді, яку влада буквально витискає з країни, патріотів — переважна більшість. Тому що чітко розуміють, де Батьківщина, а де — режим.

І тому я вірю в Україну.