7

Чиї нічиї діти?

Я часто згадую Ілюшу. Коли я вперше і востаннє його побачила, йому було чотири. Того дня ми знімали сюжет про чергову хвилю епідемії грипу. Щоби проілюструвати сухі статистичні дані, пішли «набивати» відеоряд у палати відділення гостро-респіраторних захворювань. В одній з них був він — маленький янгол. Білявий, з блакитними очима, маленький хлопчик сидів собі та спокійно бавився. Один у «боксі» 2х2 м.

«І не плаче один?..» — «Та він звик, інтернатівський», — відказала санітарка. «Ілюшо, а де твої батьки?» — «Мама п’є, а тато збирає бутилки, щоб мамі водку купити. І мені джип оцей колись купив», — абсолютно спокійно, не відволікаючись від гри пластмасовою машинкою, відповів хлопчик. Ілюшині батьки-алкоголіки навіть не знали, що хлопчик уже два тижні лежить у інфекційній лікарні.

Весь день тоді малий не йшов мені з голови. Вдома я заявила: «Забираю Ілюшу до нас». Годі й говорити, який скандал мені влаштували рідні. Навіщо? Хто буде його годувати? Тут самим грошей не вистачає… Я ж думала тільки про те, що їм з моєю трирічною дочкою вдвох буде весело. Але опору мої переконання таки не витримали. Мене все ж змусили відмовитися від «божевільної ідеї». Пройшло уже чотири роки, та не буває й тижня, щоб я не згадала про Ілюшу.

А сьогодні спогади про хлопчика особливо не дають мені спокою. Вкотре усвідомити, яку помилку я зробила, допомогли колишні сироти та їхні батьки: 45 дітей разом із прийомними сім’ями приїхали до Києва на велосипедах з Луганщини та Волині.

Сергій плакав, бо не доїхав 10 км

Дистанцію у 700 км із заходу та 900 км зі сходу витримали не всі. Дітей супроводжував автобус, і коли сили когось остаточно залишали, то доводилося з двох коліс пересідати на чотири. Так сталося і з наймолодшим учасником велопробігу. Дванадцятирічний Сергій не доїхав 10 км до столиці. Довелося йти у автобус. Але останні хвилини до Києва хлопчик плакав. Він так хотів бути нарівні з усіма. Організатори велотуру дивуються: зупинити велосипедистів не могли ні вітер, ні дощ, ні спека.

Позаду 15 великих міст і десятки маленьких. Десь мандрівникам допомагали харчами, а десь приходили до них з проханнями. Так, у Дніпропетровську до групи «Схід» підійшла 15-річна дівчинка. Вона попросила… удочерити її. І вже за кілька днів до команди «Захід» у Житомирі підійшла жінка, що хоче стати матір’ю для чужої дитини. Дивовижно, але за сотні кілометрів одна від одної вони відчули спільний поклик серця. І тепер житомирянка уже збирає документи для вдочеріння дівчинки. Учасники велопробігу кажуть, що влаштовувати цю багатоденну акцію варто було хоча б для цього.

Історія, неначе у кіно. Але вони усі такі. Ніби дуже схожі між собою, але в кожного по-своєму трагічні.

Перестав тікати, бо тут був футбол

Шістнадцятирічний Сергій з Донецька сьогодні — чемпіон України з боксу. Щасливий кучерявий підліток неохоче розказує, ким він був ще чотири роки тому. За його плечима — наркозалежність і 39 втеч з дитячого будинку. Він щоразу втікав до одного і того ж самого місця… до майбутніх батьків.

«В інтернаті нам мало приділяли уваги. Часто били. А на вулиці ми гуляли тільки дві години на день. І це вважався хороший інтернат з хорошими вихователями. Я тікав у „Пілігрим“, якщо чесно, бо там був футбол», — розповідає Сергій. Йдеться про дитячий будинок сімейного типу. В інтернаті вже знали, де шукати хлопця, якщо він вкотре зникав. Коли приходили по нього в «Пілігрим», той тікав і звідти.

«Одного разу за Сергієм знову прийшли вихователі. Вони вже знали, що він тікатиме, тому, доки він збирався, стали у дверях. А він, зайшовши до кімнати, з розгону вистрибнув у вікно другого поверху. Тоді я зрозумів, що треба щось робити. Так хлопець став моїм 24-м сином», — продовжує Геннадій Мохненко, директор благодійного фонду «Пілігрим».

Геннадій — голова релігійної громади, «пастор», як його називає більшість прийомних синів. Таких, як цей чоловік, часто критикують та звинувачують у використанні фізичної праці дітей для збагачення своєї церкви. Та Геннадій лише посміхається. Каже, дати батьківську любов покинутим дітям — його місія на землі. І доказом цьому є усміхнені обличчя його прийомних дітей.

Багато чого в його церкві може не подобатися. Але факти лишаються фактами. В Україні — 30 тис. круглих сиріт. Рівно стільки ж у нашій державі церков різних конфесій. Якби кожна взяла під опіку хоча б одну дитину, Україна і справді перетворилася б на державу без сиріт. А ще є 50 тис. безплідних пар. Якраз вистачить, щоб опікати решту дітей з 80 тис. мешканців інтернатів. І може, в Україні тоді стало б на 150–200 тис. щасливих людей більше.

Основні перешкоди — в голові

Оформлення документів про усиновлення забирає в середньому близько півроку. Це досвід батьків, які взяли на себе ношу виховання чужої дитини. Не так уже й багато. Деяким парам навіть вдавалося зібрати усі необхідні папери за кілька днів. То в чому ж причина, що стільки дітей залишаються самотніми?

Мабуть, у страху. Більшість моїх знайомих зізнаються: ніколи не взяли б чужу дитину. Бояться зайвого клопоту, непорозумінь, а найчастіше — спадковості (більшість українських сиріт — діти алкоголіків та наркоманів). Адже наші ЗМІ кричать на весь голос, якщо прийомний син, приміром, убиває названих батьків. А от коли той все життя їх шанує — мовчать. От і складається враження, що чужа дитина рідною не стане.

Що ж до мене, то бажання зробити щасливою самотнього малюка залишилося. Але чи наважуся я тепер його реалізувати — не знаю. Адже маю ті ж сумніви, що й більшість людей. Сподіваюся лишень, що в Ілюші, якого я так і не зігріла материнським теплом, усе буде гаразд.

Надія РОГОЗІНА