2

Не дороги, а джунглі

У школах закінчується місячник «Безпека на дорозі — безпека життя». Це спільний проект МОН та ВГО «Асоціація безпеки дорожнього руху», покликаний змінити те, що відбувається на наших автошляхах.

А відбувається щось страшне. Так, за статистикою ДАІ, лише з початку цього року на дорогах України травмовано близько трьох тисяч дітей, а загинули 107. Особливо небезпечним є вересень, коли починається навчальний рік. Щодня чотири мільйони школярів виходять на вулиці, переходять дороги, де часто навіть на «зебрі» водії і не думають зупинятися… І якщо у Києві ситуація більш-менш цивілізована, то в обласних центрах дороги більше нагадують джунглі без будь-яких правил.

«Саме тому постала необхідність змінити стан справ, — каже президент ВГО „Асоціація безпеки дорожнього руху“ Михайло Берлін. — Саме діти та молодь є найвразливішими учасниками дорожнього руху, тому з них і треба починати формувати позитивне ставлення до безпеки на дорогах».

До речі, за даними ВООЗ, якщо не вжити термінових заходів, до 2020 р. аварії на дорогах стануть головною причиною смертності у світі, випередивши серцево-судинні захворювання та СНІД. Саме тому ООН оголосила 2011–2020 рр. десятиліттям дій з безпеки дорожнього руху.

Та хіба здатен один урок щось змінити? Як може дитина навчитися переходити дорогу через підземний перехід, коли бачить, як дорослі намагаються перебігти її просто перед машинами? Або дотримуватися вказівок світлофора, коли батьки цього не роблять?

«Саме тому розроблено цілу серію уроків щодо навчання культурі поведінки на дорогах, розраховану на 10 років. Відтак діти, що вийдуть зі школи через ці 10 років, вже матимуть зовсім інший менталітет», — каже Михайло Берлін.

Хочеться вірити. Бо сьогодні мені як мамі двох дітей страшно випускати їх на вулицю, де гасають «круті» автівки, де ніхто не зупиниться, коли ти підходиш до бордюру, як це заведено за кордоном. До речі, у Європі я кілька разів потрапляла у таку смішну ситуацію: підходжу до дороги, а метрів за десять зупиняються всі машини. Я стою — вони стоять. Вони чекають, доки я перейду дорогу. Для нас це дивно і незрозуміло. На жаль… Сподіваюся, це стане нормою хоча б для наших дітей.

Марина ФРОСТ