2

Мандариновий сад біля моря

Ще я мала жовтий надувний круг, який називала «сонечком» і ходила в ньому по пляжі.

Перше море було в Одесі й чомусь особливої ностальгії по собі не залишило. Навіть торбинку з мушлями ми витягували дуже рідко, аж поки вони повністю не потрощилися і нам довелося викинути їх у смітник.

У 2000-му ми із сестрою відпочивали у відомому на весь колишній Союз дитячому таборі «Артек». Дістати путівки було дуже важко. Ще тяжчою виявилася дорога — цілу добу ми тряслися у плацкартному вагоні разом з іншими «артеківцями», солдатами, заробітчанами та звичайними туристами. Я не могла вночі спати й наступного дня зомліла від перевтоми. Їсти у потязі я також не могла (та й тепер не можу). Зранку нас привезли автобусом до Алупки й поселили разом з іншими п’ятьма дівчатами, здебільшого російськомовними.

Це літо було найважчим у моєму дитинстві: замість омріяних прогулянок морським берегом та нічних посиденьок під місяцем нас майже нікуди не пускали, та й у воду дозволяли заходити лише по свистку. Я сумувала за домом і постійно плакала. Спілкувалася лише з молодшим від мене хлопчиком Колею з Херсона, який потім трохи писав мені, зокрема таке: «Наташа, почаще улыбайся, улыбка тебе очень идет!» Про те, друге море я пам’ятати не хочу.

Попри все у мене зберігся сентимент до Криму, але іншого — Цвєтаєвського. Півострова, де мешкали всі поети, особливо улюблені. Сюди вони приїздили, щоби потеревенити про справи літературні та любовні. Тут відігрівали свої кістки та серця. Крим, якого я ніколи не бачила. І це було моє третє море.

Саме тому, коли у 2008-му я опинилася в Коктебелі, в першу чергу хотіла потрапити до музею Волошина. Розташований за кілька метрів від води, він, здавалося, заховався за високим парканом та натовпом перекупок. В однієї я купила кілька великих грон винограду. В іншої — торбинку сушеної лаванди. Ото й усе, що могла дозволити собі з-поміж сувенірів. Та не в розкошах річ, особливо коли переді мною стояв будинок, де я, можливо, гостювала у минулому житті, а можливо — ніколи. Мене цікавив не стільки інтер’єр кімнат, скільки ознаки присутності там Цвєтаєвої. На жаль, окрім старої фотокартки під склом, не знайшла нічого.

Того разу до Криму я поїхала майже сама, тобто з мінімальним екскурсійним супроводом. Здійснилася моя мрія про вечірні прогулянки під спів прибою. Та й настрій був такий, як треба: меланхолія через того, хто чекав мене у Києві, власне роздвоєння між «тут» і «там», вірші зрештою.

Окрім того, в Коктебелі склалося своєрідне літературне середовище. Так я вперше побачила Анатолія Кичинського, Василя Герасим’юка, Івана Андрусяка. З останнім ми навіть скуштували чи то кримське вино, чи то кримський коньяк... А ще у пам’яті закарбувалося випадково почуте:

О ні! Поет не помирає!

Він просто пить переставає,

І к новой жизні воскресає…

Та віршів більше не писає!

Але море, море, море… Воно залишилося між камінням і засмаглими огрядними жінками у вицвілих безрозмірних купальниках, у спорожнілих рибних забігайлівках і бочках з вином, у шумовинні піни й мовчанні на тому боці телефону, у мандариновому саду, котрий я колись таки посаджу.

Наталія ПАСІЧНИК