2

Стара розмова про державну мову

Законопроект «Про засади державної мовної політики» В. Колесніченка та С. Ківалова є логічним продовженням і черговою спробою частини провладної коаліції остаточно позбавити українську мову статусу державної та прирівняти до цього статусу (бодай під назвою «офіційної») лише одну з мов національних меншин — російську. Першим був проект Закону України «Про мови в Україні» 2010 р., внесений С. Єфремовим, П. Симоненком та С. Гриневецьким.

Цікавою є пояснювальна записка до законопроекту, в якій зазначається, що, мовляв, «проблема з царини політики та права уже перейшла на рівень міжособистісних конфліктів» та винуваті в цьому «прихильники максимального розширення сфери застосування державної мови», які, буцімто, «вважають, що лише таким чином відбувається компенсація за століття утисків української мови», а «російськомовні (румуномовні, венгеромовні і так далі) громадяни — „п’ята колона“, манкурти». У свою чергу, автори документу співчувають (?) українцям: «іншомовна частина українського суспільства офіційно декларує прагнення визнати російську мову державною, або офіційною якщо не на загальнодержавному, то на регіональному рівні, а прихильників „українізації“ вважають радикальними націоналістами й ксенофобами».

Показовим є вільне трактування чинного законодавства в галузі врегулювання мовних питань. Так, у пояснювальній записці зазначено, що нібито «Закон Української РСР „Про мови в Українській РСР“ 1989 р. встановлював фактичну двомовність, за якої українська мова — державна, російська — офіційна (мова міжнаціонального спілкування), а мови національних меншин можуть використовуватися як офіційні в регіонах компактного проживання». І це при тому, що в зазначеному законі жодного слова про статус «офіційної» для російської чи іншої мови національних меншин немає. Папір все витримає?

Особливо не подобається авторам законопроекту розширення прав громадян України на здобуття їхніми дітьми освіти державною мовою; законодавчі й підзаконні акти в царині освіти, видані в період 2005–2009 рр., вони називають «свавільними».

Ключовий механізм, за допомогою якого планується нівелювати роль української мови як державної, — заміна чинного нині принципу національної приналежності на принцип «вільного мовного самовизначення». Причому в одному випадку в проекті закону проголошується, що рідною є перша мова, якою оволоділа людина в дитинстві, а в іншому — що особа може довільно обирати, яку мову вона вважає рідною (ст. 3), а також змінювати на власний розсуд мовну приналежність.

Розробники проекту нормативного акту протягують ідею про функціонування «паралельно з державною» (на практиці буде «замість», а не «паралельно») «традиційних регіональних мов або мов меншин». Законопроект також «надає право» на «мовне самовизначення» та «вільне користування мовами у приватному… житті» — права, які уже належать до прав людини першого покоління, тобто таких, на які дозволу держави не потрібно.

Перераховуючи мови, які ініціатори документа відносять до регіональних, вони навіть у дрібницях демонструють, що вважають російську вищою за інші мови національних меншин, — ставлять її в переліку не в алфавітному порядку, як усі інші, а на перше місце.

Особливо «стабілізуючим» для України є виокремлення в окрему мову русинської. Очевидно, щоб сепаратистські ідеї деяких можновладців знайшли юридичне закріплення.

Не виключено, що це робиться саме з подачі деяких співавторів законопроекту й політичних сил, які вони репрезентують в Україні за підтримки відповідно Будапешта й Бухареста (в проекті дія цього положення поширюється на ті мови, які є рідними для не менше 10% громадян, що населяють певну територію за даними перепису). На Буковині та Закарпатті відсоток населення з угорськими та румунськими паспортами поки не дотягує до такого показника, щоб цілі анклави на території України могли претендувати на статус автономії з наступним «возз’єднанням» з «Великою Румунією» чи то з «Великою Угорщиною».

Якщо взяти за основу дані всеукраїнського перепису 2001 р., то, у разі ухвалення законопроекту, російська мова стане «регіональною» в 13 з 27 адміністративно-територіальних одиниць країни: в Автономній Республіці Крим, у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Харківській, Херсонській, Чернігівській областях, у містах Києві та Севастополі; кримськотатарська — у Криму, угорська — в Закарпатській області, румунська — в Чернівецькій.

Проект закону претендує на «врегулювання» мовного питання в масштабах всієї країни. Так, акти вищих органів державної влади мали б ухвалюватися державною мовою, але офіційно публікуватися не лише нею, а також російською регіональними мовами або мовами національних меншин (ст. 11). Чому саме російською, а не якимись іншими мовами національних меншин, представники котрих проживають в Україні, не пояснено. Стосовно актів місцевих органів державної влади й органів місцевого самоврядування законопроект визнає, що вони таки мають ухвалюватися і публікуватися державною мовою, але передбачає, що в межах території, на якій поширена регіональна мова, такі акти ухвалюються державною мовою, або місцевою регіональною мовою, або мовою (мовами) меншини та офіційно публікуються обома мовами.

У сфері адміністративних послуг основною мовою роботи, діловодства і документації органів державної влади й органів місцевого самоврядування «дозволяється» зберегти державну мову. Але в межах території, на якій поширена регіональна мова, в роботі, діловодстві та в документації місцевих органів державної влади й місцевого самоврядування нарівні з державною мовою має використовуватися «регіональна мова або мова меншини». Також є норма, за якою держава повинна гарантувати відвідувачам органів державної влади і органів місцевого самоврядування на певних територіях надання послуг регіональною мовою та мовою національної меншини.

Всі ці «новації» мали б, у разі схвалення документу, відобразитися на сторінках паспортів громадян України та в інших офіційних документах, якщо на цьому наполягатиме певна особа. Записи мали б робитися не лише державною мовою, але також мовою національної меншини, на котрій наполягатиме громадянин (ст. 13).

Також передбачається (ст. 15), що в слідстві та судочинстві слідчі та судові документи вручаються особам, які беруть участь у справі, в перекладі рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють. Далі — більше. За клопотанням сторони процесу, судам надається право не здійснювати провадження державною мовою. Держава гарантує можливість здійснювати судове провадження регіональною мовою. Необхідність забезпечення даної гарантії має враховуватися під час добору суддівських кадрів. До того ж, послуги перекладача з регіональної мови або мови меншини законопроект зобов’язує суди надавати безкоштовно. Сандей Аделаджа потішився би.

«Подбали» розробники й про освіту, зокрема «надавши» громадянам права, які вже гарантовані Конституцією та законами України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про вищу освіту» та іншими, а саме — право на здобуття дошкільної та загальної середньої освіти мовами національних меншин. Щоправда, тепер в них виникло бажання поширити цю норму й на вищу освіту. В цьому сенсі цікавою є брошура «Правовые аспекты организации обучения на русском языке в детских садах и школах Украины: методические рекомендации» за редакцією одного з авторів законопроекту В. Колесніченка, видана, як зазначено в ній, за фінансової підтримки «Русского мира». Це, по суті, детальна інструкція зі знищення системи освіти державною мовою.

Також «врегульовуються» теле- і радіопростір: «телерадіоорганізації України можуть на власний розсуд вести мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин, мовами міжнародного спілкування та іншими мовами — як однією, так і кількома мовами. Обсяги регіонального і місцевого мовлення державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин мають відповідати чисельності регіональних мовних груп і визначаються самими мовниками. Мова друкованих засобів масової інформації визначається їх засновниками відповідно до установчих документів» (ст. 24).

«Розв’язується» і проблема дубляжу фільмів: «виготовлення копій фільмів іноземного виробництва, які розповсюджуються для показу в кінотеатрах, публічному комерційному відео і домашньому відео в Україні, здійснюється мовою оригіналу або із дублюванням або озвученням чи субтитруванням державною мовою або регіональними мовами або мовами меншин на замовлення дистриб’юторів і прокатників з урахуванням мовних потреб споживачів» (ст. 24).

Чи не єдина суспільна інституція, де автори законопроекту залишають державну мову єдиною мовою спілкування, є Збройні сили України та інші військові формування (ст. 29). Недогледіли чи «не все відразу»?

Прописавши в розділі ХІ законопроекту — «Перехідні положення» кілька десятків законів України, які, у разі ухвалення документа, слід підкоригувати, що остаточно поховає українську мову як державну в Україні, розробники завершують свою пояснювальну записку перлом, який може викликати у кращому разі гомеричний регіт. Відповідаючи на питання про те, скільки передбачено витягнути грошей з кишені громадян України для втілення в життя мовного законопроекту, вони заявляють, що це «не потребує додаткових бюджетних коштів»…

Як суспільство в цілому, так і кожна людина повсякчас визначають для себе пріоритети. Сьогодні українці здебільшого переймаються не мовним питання, а тим, щоб зненацька не закривалися школи для наших дітей, щоби була робота з гідною оплатою праці, доступні ліки, власне, щоби була можливість чи хоч би надія на ближчу перспективу реалізувати потенціал у власній країні, а не на чужині. Ті, кому все це байдуже, вкотре «законотворять» у мовній сфері. Як співав Булат Окуджава, «кожен пише, як він чує»…

Анастасія РОЗЛУЦЬКА