5

“А хочеш, я тобі 100 грам поставлю?”

Неділя. Вулиці майже порожні. Ще ж ранок — лише десята година. Більш релігійні в цей час у церкві на службі, менш — збираються у парк — на Масляну. Попереду мене — чоловік років 50 з дитячим візочком. Немовля спокійно спить, а він гуляє вздовж якихось сумок. За мить з дверей магазину виходять двоє: молода жінка й іще один чоловік років 50. Його дещо похитує, а про веселе вчора чи вже сьогодні свідчить шлейф алкогольного "аромату".

— О, дякую тобі, — говорить до мужчини з візочком. — Якби не ти, не знаю, як з цими сумками до магазину й пішов би. Важкі ж, щоб перти їх.

— Та нема за що, — знизує плечима чоловік. Молода жінка вже поправляє на дитині у візочку ковдру й дещо скоса поглядає на обох.

— Слухай, а хочеш я тобі 100 грам поставлю? — ентузіазму й запальності у голосі чоловіка з торбами при цих словах позаздрили б політики й зірки світового масштабу.

— Ні, не треба, — якось ніяково відповів інший. На нього вже відкрито поглядала жінка. Поглядала холодно і точно не позитивно налаштовано. Він би погодився, але...

— Ну як хочеш, — продовження розмови залишилося поза зоною досяжності мого слуху.

В одну мить самій стало ніяково. Ще ж насправді рано для таких пропозицій!

— Ну як так можна? Люди наче поскаженіли у чергах за тими млинцями й шашликами! Та й, думаєш, далеко з ними йшли? Отут прямісінько на парапетах біля Стоматолога (жаргонна назва фонтану у парку Шевченка зі скульптурою лицаря посередині — авт.) розкладаються і пляшки навіть не ховають! Весь парк у пляшках: на лавках, підмостках... Люди розпивали їх відрито, ні від кого не ховаючись! А це ж громадське місце! — обурювалася вже наступного ранку подруга, яка зі своєю донькою вийшла подивитися на святкування Масляної.

Не скажу, що не вживаю алкоголю зовсім. Наприклад, вдома стоїть "аварійна" пляшка коньяку — "на чорний день", та кілька пляшок вина. Тому, мабуть, у спільноту тверезих мене не візьмуть. Та й моїх друзів теж. Відповідно й говорити про шкоду алкоголю не буду — все одно ніхто не повірить. Але...

Ще місяць тому, коли мені говорили, що вся Україна (а не тільки Схід, як чомусь прийнято вважати) п’є без міри, навіть не знала як реагувати. Спершу не вірила, потім намагалася довести, що наша, Західна Україна, не така. Ми — не такі. Мовляв, ми ж — європейці. У нас все по-європейському. І манери теж. Ми ж тримаємо себе у руках, не засинаємо під парканом, і в угарі веселощів не рвемося підкорювати найвищі стовпи й пам’ятники. Ми вищі цього, цивілізованіші. На нас дивиться Європа і бачить таких же...

Це було так нещодавно. За якихось кілька днів і кілька яскравих моментів усе змінилося. Я не хочу вступати в дискусії, не хочу щось доводити. Довгий час цього насправді не хотілося визнавати, але, схоже, доведеться. Ми не особливі, а такі, як про нас говорять. На жаль, від Європи у нас нічого немає, ну хіба євроремонт... Ще б хтось його зробив у нашій свідомості. Чи, може, краще самі?

Ірина НИЧИПОРУК,

Рівне