4

Моя хата – не скраю або Не будьмо противсіхами

Далі  - глибоке розчарування, образи, погрози, прокльони і… тверда клятва: більше на вибори не піду! Тим часом народні обранці іменем, звичайно, того ж самого народу, який забезпечив їм мандат, займаються переважно своїми справами, бізнес-проектами, оборудками, підкупом і залякуванням один одного.

Депутат – особа передбачлива, він знає: обіцяного три роки чекають, а четвертий рік - уже передвиборчий, коли можна презентувати пакет своїх невиконаних обіцянок як щось нове, суперсучасне і вкрай необхідне. А виборець – забудькуватий, тому він знову вірить обіцянкам-цяцянькам, знову закохується в свого фаворита і, сам цього не помічаючи, наступає на ті ж самі граблі. Ось так за двадцять років незалежності, українське суспільство саме виховало модернізоване плем’я сучасних голохвастових, які паразитують на його доброті, довірливості, всепрощенні. Спостерігаючи за цим зачарованим колом «виборець-депутат-Верховна Рада-зрада», думаю ось про що: в Україні мешкає як мінімум 45 мільйонів людей, а у Верховній Раді – 450 депутатських місць. Не може такого бути, щоб, умовно кажучи, кожен мільйон українців не міг висунути з власного середовища по 10 справді патріотично налаштованих, високопрофесійних і високоморальних співгромадян,  котрі  готові іти до парламенту не заради недоторканності, високої зарплати й інших особистих вигод, а заради блага всього суспільства. Обрати тих, котрі візьмуть на себе відповідальність за своїх виборців, будуть віддано захищати їхні права, сприяти прийняттю важливих законодавчих актів, потрібних усій країні, а не окремим «родинам». Втім, усе це і ще багато іншого українцям обіцяно неодноразово, а виконано лише дещицю. Тому й закономірно, що скрізь і всюди панує апатія. Давно вже немає довіри до влади, до політики, навіть немає інтересу до культури і мистецтва. Слово наче вицвіло, вигоріло, стало пустункою, іграшкою цинічних скоморохів, нікчемних вуличних балакунів.

Так, люди не мають підстав вірити політикам. Але очевидно, що країна має жити, держава мусить функціонувати, і без звичних механізмів ніяк не обійтися. І найбільший механізм (не «гвинтик», як учили нас раніше) - його величність Виборець, тобто кожен з нас, хто має право голосу. Водночас треба зважити на один суттєвий момент: той, кого я щойно назвав «величністю», дуже часто, майже системно, допускає одну й ту ж саму помилку: голосує почуттями, емоціями, любить «вухами», довіряє почутому з вуст самого кандидата, або довіряє його довіреним особам (даруйте за тавтологію!), не заглядаючи в його біографію, не довідуючись про справи, звершені ним як публічною особою, громадським діячем, патріотом своєї землі. Інакше чи могло б опинитися у вищому законодавчому органі держави стільки людей з не дуже достойним минулим і, що прикріше,  й теперішнім! Тому, на мою думку, перша заповідь для виборців: вивчайте своїх кандидатів, читайте про них в газетах, в Інтернеті, слухайте по радіо і дивіться по телебаченню їхні виступи і - робіть з прочитаного, почутого, побаченого самостійний, виважений, продиктований не тільки серцем, а й розумом вибір!

Зараз в Україні ще триває політична сплячка. Очільники країни, урядовці і депутати досі ніжаться на сонячних берегах далеких екзотичних морів і океанів, а їхні опоненти лише точать шаблюки для майбутніх гострих поєдинків. Втім, всі 22 партії, які на виборах будуть представлені 2600 кандидатами-«списочниками», у ЦВК вже дістали свої порядкові номери. Мабуть, невипадково, а можливо, навіть глибоко символічно, що «Українська платформа «Собор», в списку якої маю честь перебувати, дістала бажаний для всіх пошукувачів №1! Назва партії, зміст її програми і номер цілком суголосні, адже серед нас немає звичних політиків, які, хоча й не бажають в цьому зізнатися,  давно стомлені депутатськими обов’язками і зобов’язаннями перед народом. Уперше в історії українського парламентаризму за партійним списком на вибори йдуть безпартійні, досвідчені й чесні, нічим не заплямовані творчі особистості аби перемогти і внести до Верховної Ради дух патріотизму і відданості тим ідеалам, які вже задекларували в програмних документах. Вони чудово розуміють: Верховна Рада - це місце, де не тільки створюють і затверджують закони, а й виробляють внутрішню та зовнішню політику держави, визначають курс її економічного і духовного розвитку. Якщо не інтелектуали, то хто буде відстоювати «під куполом» європейський вибір України, свободу слова, розвиток національного книгодрукування, кінематографу, театру, культури й освіти?..

Пам’ятаймо: синдром переможеного, пригнобленого – один з найважчих синдромів для подолання. Часом запорукою перемоги є не чисельна перевага, не зброя, а сила волі і віра. «Вони кинулися у бій і перемогли, коли подумали, що перемагають», - зауважує Тіт Лівій. Подумаймо і ми, що перемагаємо, і ми повіримо, що «кожна стіна – двері» (Емерсон).

Нещодавно на столичному Хрещатику українську публіку розважав хряк Фунтик, який час від часу вгадував переможців на Євро-2012. Минув лише місяць, а на видноколі майбутніх передвиборних баталій з’явився дует шоуменів – кіт з бабою, в яких аудиторія куди більша, бо охоплює всю країну, а не лише футбольних фанів. Ця симпатична пара із звичайного провінційного білборда тріумфально ввійшла в інтернет-простір і за лічені дні підкорила його. Майстри фотожаб миттєво підхопили естафету - і тепер видавай хоч цілий атлас плодів їхньої творчості! Віртуальне антиголосування вже почалося, що яскраво показує настрій пересічних виборців, їхнє ставлення до партії влади. Картина настільки вражаюча і переконлива, що навіть немає сенсу коментувати. Однак це ще не дає ніяких підстав стверджувати, що одні програють, а інші виграють. По-перше, бурхлива реакція Мережі на  авторів «покращення вже сьогодні» - це реакція не вулиць і майданів, а лише «просунутої публіки», яка добре розуміє, що скільки коштує на політичному торжищі, але ще не відомо, чи 28 жовтня одірветься вона від моніторів власних «компів» і піде голосувати. По-друге, вже запущена потужна машина так званого адмінресурсу, підкупу всілякими «благодіяннями» (на днях мою родину буквально атакували представники однієї політсили, вперто пропонуючи як «допомогу» 50 гривень). Отже, небезпека, що вибори будуть нечесними, цілком реальна. Найбільша загроза – фальсифікації, обман, шулерство. І від кого? Як не дивно, від усіх тих, хто має стояти на сторожі закону, чесності і порядності. Склалася ситуація, коли ніхто нікому не довіряє. І дійшли до того, що просимо, благаємо  зарубіжних спостерігачів приїхати і допомогти нам спіймати за руку всіх тих «наперсточників» від виборів, яких насправді не так просто викрити. Чи допоможуть тут камери відеоспостереження, на які влада збирається «бухнути» цілий мільярд гривен? У суспільстві є мало сподівань на цю «новацію», адже добре відомо: фальсифікації відбуваються не біля урни (трапляються, але рідше і в менших масштабах), а у виборчих комісіях, де псують бюлетені, крадуть їх або, навпаки, додають тим, кому вигідно. Сталінську формулу: обирає не той, хто голосує, а той, хто рахує, у нас, на жаль, досі використовують. І проти такої сваволі нема ради. Залишається знову ж таки вірити, що і в окружних виборчих комісіях, і в ЦВК більше порядних людей, ніж фальсифікаторів, і вони не допустять масової сваволі.

У неспокійні дні й місяці осені-зими 2003-2004 років влада не зуміла розколоти країну, щоб легше владарювати. Народ тоді продемонстрував високу громадянську відповідальність, політичну зрілість і далекоглядність, не допустив протистояння між Сходом і Заходом, між україномовними і російськомовними, між українцями і неукраїнцями. Народ тоді переміг; дарма, що його надії дуже швидко були розвіяні. Відтоді минуло майже десять років, і за цей час «хто був ніким, став усім», і карта його ще не бита. Хоча давно вже час! Для досягнення цієї мети, крім прозорих і чесних виборів, існує, на мій погляд, дуже важливий засіб: треба виборцям, тобто нам з вами, проявити максимум активності, подолати зневіру, не бути байдужими, зануреними лише у власних клопотах, зловісними «противсіхами» (нещодавно довідався, що відоме прислів’я «моя хата скраю», яке використовується для підкреслення не дуже позитивної національної риси українців, в козацькі часи мало своє продовження: «першим ворога стрічаю». А це, повірте, зовсім не те, що мається на увазі в скороченому варіанті. А оскільки внутрішній недруг не менш небезпечний, ніж зовнішній, засвоїмо цю відновлену народну мудрість, втілимо її в життя разом. Ми повинні неодмінно використати важливе конституційне право, а саме: шляхом голосування зафіксувати, а потім  і захистити свою громадянську позицію, бо, як довели минулі вибори, «противсіхство» реально  означає бути й проти самого себе. То подумаймо, чи ми такі вже вороги собі, такі недолугі, щоб дозволити цю розкіш тим, хто справді проти нас?

Рауль ЧІЛАЧАВА