Світлана ОДИНЕЦЬ
Я пообіцяла собі, що приїду сюди, стоячи босими ногами на холодному березі Балтійського моря. Між Балтикою і цим містом для мене немає нічого спільного, принаймні чогось свідомо відомого. Але обіцянка "сталася" саме там. Виконати її мусила хоча б тому, що Ґданськ згодом змертвів для мене, хоч був напрочуд живою істотою у моїй двадцятилітній біографії. Отак, у пам’ять одному мертвому місту, я мусила поїхати в інше - ще живе...
Чи лякала мене така мотивація подорожі, на якій тремтіла тінь смерті? Ні, очевидно ні, бо життя і смерть - за своєю суттю нічим таки не відрізняються. Принаймні, Сократ це довів.
Цим містом була Прага. Неоромантична, казкова, приваблива, граціозна, якою її означали навіть прості смертні, не кажучи вже про епітети геніїв - десятків поетів, музикантів, митців душею і тілом (оцінка Праги різними митцями, яким завше по праву йшлося про індивідуальні, особисті, унікальні, лише власні оцінки як "дуже гарного міста") – Прага насторожувала мене. Ні, я не чекала на це місто, щоб знову пройти через ту гостру естетику, яку завше носить на собі кожне "красиве" місто. Прага була моїм внутрішнім питанням. Потенційним досвідом і моїм таємним страхом.
Тільки поки усвідомлюєш, чим є для тебе місто, воно б’є тебе струмом, звісно, якраз тоді, коли ти розгублена. Прага вдарила спочатку десь у міжребер’ї, сильно, аж до секундної зупинки дихання. Але поряд простягався довгий середньовічний міст, і я сіла просто на його сіру, дуже холодну поверхню.
Перший гострий біль від міста заступила невловима тривога: похмуре лютневе небо, асиметрично розрізане сонячним промінням, галасливі чайки над водою і тінь готичної Праги на людських лицях. І от уже ця тривога застрягла в серці на значно довший час. Від неї вже не допомагала холодна празька бруківка. Єдиний порятунок від цього передчуття - знання, що пізніше ти про це напишеш.
Резонанс Рудольфінума
За висловом Ігоря Померанцева, із кожним будинком у Празі можна зупинитися і поговорити. Поети не помиляються. Говорити з будинками просто необхідно, коли опиняєшся у таких енергетично сильних містах. Тоді, згодом, після багатьох років таких практик, ти починаєш прислухатися і до людей...

Старе місто празьке – стародавнє серце Чехії - досі зберегло контури живого Середньовіччя. Тут звучать цілі архітектурні оркестри - починаючи зі Староміської ратуші з унікальним годинником, чий ритм оберігають 12 апостолів, через фасади граціозних будинків XVII століття до Рудольфінума - неоренесансного палацу, всередині якого концертний зал ім. Дворжака. На його фасаді дві тендітні жіночі фігурки - символи світської і духовної музики, аттика, "сформована" скульптурами найзнаменитіших музикантів та художників.
І, звичайно, найграндіозніший храм Праги - костел Святого Віта, в основі якого романська ротонда, закладена князем Вацлавом. Його загальновизнаними шедеврами є вітраж відомого художника чеської сецесії Адольфа Мухи і надгробок Яна Помуцького, при виготовленні якого використали дві тонни срібла. Але це зафіксовано тільки твоєю пам’яттю. Коли промовляєш вголос назву храму, перед очима з’являється лише чорний силует невідомого раніше святого і скульптурна темна перспектива на його плечах.
Не виключено, що в цих тінях і музиці - найглибинніша "зовнішня" сутність кожного храму: костел святого Мікулаша, до прикладу, почався для мене саме з темного, густого звучання органа, якого торкалися пальці геніального Моцарта тоді, коли він приїжджав до Праги...
А взагалі, Прагою можна ходити із заплющеними очима. Якби у якісь певні моменти очі нестерпно б захотілося розплющити, щоб побачити, це означало б, що саме тоді твоя енергетика резонувала б з енергетикою місця. Отже, там і варто лишитися. На кілька годин, місяців. Може, навіть замислитися над своїм довічним поверненням, бо як інакше тлумачити стовідсоткове відчуття "що ти уже там колись був", де фізично опинився таки вперше...
Я не проводила такого "сліпого" експерименту - забракло часу. Але й без того моїми "резонансами" став Рудольфінум і енергія готичної Староміської мостової вежі, здається, синя на колір.
Біля Лоретти раптом зазвучала музика Шуберта... Я притихла, завмерла там, бо, судячи з усього, почулася вона тільки мені. Лише потім, через багато тижнів, "вчиталася" в історію Лоретти, об’єкта відомого паломницького місця. Це чеська копія Святої Хатини, де жила Діва Марія в Лазареті. Вважається, що саме до її Святої хатини і з’явився Діві Марії архангел Гавриїл, щоб сповістити про те, що вона стане Матір’ю... Так ось звідки був Шуберт з його знаменитою Аve Maria...
По цей бік добра і зла
За однією з легенд, Карлів міст - витвір середньовічної культури - збудовано ціною людського життя. Зводячи його основу, майстри ніяк не могли завершити роботу, бо конструкції, поставлені звечора, щоранку розмивала вода. І тоді один з майстрів уклав угоду з дияволом: якщо нечистий допоможе завершити розпочате, то за це отримає взамін душу живої істоти, яка першою пройде новозбудованим мостом.
Укладаючи таку домовленість, майстер розраховував, що у жертву дияволу віддасть півня. Проте жертвою стала його дружина, до якої диявол з’явився на світанку і розповів про трагедію, яка буцімто трапилася на будівництві з її чоловіком. Жінка, не знаючи про такі "угоди", кинулась Карловим мостом і, домчавши до середини, померла... На догоду легенді, сьогоднішні пражани та туристи уважно спостерігають за кожною людською фігурою, одягнутою в чорне, більшість із тих, хто налаштований на містицизм, вірить, що саме так виглядає "збирач людських душ"...
Самотній Кафка
Особливим місцем є Празький град з його Градчанською площею і знаменитими Шварценберзьким і Мартиніцьким палацами.
Дивовижна одинокість відчувається біля музею Кафки. Поза тим, що він і без того в епіцентрі дивовижно самотніх вуличок, що обплутують музей тонкими сітками і металом високих вікон.
Ця частинка Праги трохи схожа на Львів. Того дня з цих лабіринтів кудись поділися туристи і пражани. І це було найкращим подарунком.
...Звичайно, я пам’ятаю кілька й власних самотніх шляхів. Перший - уздовж правого берега Влтави, коли моїх високих чорних чобіт торкалася вода. Другий - праворуч від Лоретанської площі, низьким, повільним сходинковим спуском. І Прагу звідси видно так, як Львів - із Високого Замку.
Слова між пальцями
...Що можна взагалі розповісти про місто, в якому ти прожив неповних два дні, не маючи шансу побути з ним наодинці, у сповільненому ритмі власних кроків? Досить багато, бо не часом і темпом вимірюються людські чуття.
Коли ти не маєш часу на місто - воно має час на тебе, і відкривається тобі, може, так, як жодному іншому подорожньому, що приїхав сюди надовше. Прага - це не місто для туризму чи вивчення історії. Це місце, в якому ліпше один раз "почути", ніж сто разів побачити. Тут можна прожити найдивнішу і найкоротшу легенду життя, навіть не помітивши цього. Або навіть Легенду Персональну.
Тільки сьогодні, вже у Львові, ти спиняєшся поглядом й рукою на всіх мотивах, мелодіях, звуках, словах, фотографіях і спогадах про живе місто і навіть близько не можеш збагнути, що з нього лишилося тільки тобі? Що взагалі приватизоване тобою відтепер? Де межі цієї власності? І як бути з тим новим в тобі, що спростовує в ілюзії, наприклад, про свободу, яка, як виявилось, стартує не з ізоляції, а з любові?
Фото автора