5

Крейдяні таємниці Святогірської лаври

На крайній півночі Донеччини, на кордоні з Луганською та Харківською областями, на берегах Сіверського Дінця розташувався Святогірськ. Відомий він своїми білосніжними храмами Святогірської лаври. Перші згадки про неї сягають 1624 р. Місцеві розповідають: чимало відомих священнослужителів минулого дивувалися, чому ж гори, на яких розташувалася лава, називають «святими». Але кожен, хто хоч раз пройшов вузькими коридорами у крейдяній скелі, відчує ту енергетику й духовне наповнення, що залишилось тут після іноків.

Існує дві версії історії заснування монастиря. Відповідно до однієї, його почали зводити ченці Печерської лаври, що пішли з Києва, розореного монголами у середині ХІІІ ст. А за другою версією — афонські монахи, які йшли на Русь по Сіверському Дінцю, і саме це місце нагадало їм рідну Святу гору.

За час існування Успенський чоловічий монастир кілька разів руйнували та розграбовували. Він відновив свою діяльність лише у 1992 р. Відтоді тут з’явилися ієромонахи, ченці, послушники. Монастирю повернули Успенський собор, Свято-Миколаївську церкву, печерну церкву преподобних Антонія і Феодосія, комплекс печерних споруд, східну і західну вежі, Кирило-Мефодіївські сходи, нижній та верхній павільйони паломників. Одним словом, саме тоді монастир набув сьогоднішніх розмірів.

Відновлювальні роботи тут тривають і досі. Але це не заважає паломникам і туристам. Адже де ще можна побачити храми, у яких більшість стін — природні крейдяні поклади? Якщо вірити легенді, саме в старій Миколаївській церкві (спорудженій у XVII ст.), котра знаходиться в глибині скелі, й зародилася обитель. Одного разу на крейдяному стовпі з’явилася ікона Святителя Миколи Чудотворця. Цей образ і є головною святинею монастиря. Існує повір’я, що крейда стовпа допомагає позбавитися від зубного болю. Для цього достатньо лише погризти цей стовп. У результаті такого масового лікування довелося обкладати стовп цеглою, щоб уникнути обвалу перекриття.

Печерний комплекс вважається найстарішою частиною монастиря. Він протягнувся на більш ніж 800 м. Розміщений на південному рубежі Русі, Святогірський монастир піддавався страшним набігам кочівників. Єдиним порятунком від полону і неволі для мешканців були печери, які пронизують наскрізь скелі. Гуляти ними навмання туристам не радять, та й не пускають — можна заблукати. Від проводиря теж не слід відставати. Втім, і квапитись не варто: у печерах прохолодно і волого, а від того досить слизько... Туристів під землею ведуть лише в одному напрямі. Двоє людей у проході можуть просто не розминутись...

«Здесь так близко от неба и так далеко от земли! Если здесь не научишься молиться, то где?!.» — сказав святитель Філарет, і на цьому місці спорудили капличку, в якій служать молебні. Каплицю Андрія Первозванного так само називають Верхнім павільйоном паломників. Піднімаючись до каплиці Кирило-Мефодіївськими сходами, погляньте униз на ріку. Про таке видовище писали: ні в казці сказати, ні пером написати.

Та й самі Кирило-Мефодіївські сходи варті уваги мистецтвознавців. Вони з’єднували нижню терасу монастиря та Миколаївську церкву і складалися з галерей, які були прикрашені внутрішнім розписом. Між ними — криті майданчики для відпочинку. Не виключено, що деякі з фресок галерей могли належати пензлю Іллі Рєпіна, який досить часто відвідував Святі гори.

Сходи із 511 сходинок давали можливість дістатися до вершини значно легше і швидше, ніж по внутрішніх печерах. Із часом їх зруйнували періодичні зсуви ґрунту, решту розікрали та знищили в радянські часи. До кінця 1990-х рр. від сходів лишилися тільки шматки кладки та дві башти у напівзруйнованому стані.

Одна з найдивовижніших споруд у Святих горах — стародавній храм, який був обнесений частоколом. Це Скит Всіх Святих Землі Руської.

Зараз у ньому живуть монахи. Потрапити на територію скиту можна лише чотири рази на рік. Життя в скиті проходило більш відокремлено. І сьогодні ченці розміщуються тут в окремих маленьких будиночках, які за давнім звичаєм розташовуються на відстані 40 м один від одного. Сама територія скиту нагадує казку: всі споруди дерев’яні, прикрашені різьбленням. Усе це зроблено руками монахів.

Свого часу тут існував ще один скит. Він був розташований на місці залізничної катастрофи, під час якої дивом уціліла царська родина, котра 17 жовтня 1888 р. поверталася з Криму (зараз це територія сучасної Харківської області).

До речі, поряд з усією цією величчю є дві білосніжні фігури: внизу біля входу в лавру — Пресвята Богородиця — ігуменя лаври, а на верхньому пагорбі, фактично над Дінцем та храмами — велетенська фігура радянського революціонера Артема.

P. S. Якщо вимкнути в собі поціновувача мистецтва, після відвідин Святогірської лаври залишаться двоякі спогади. Одні — про велич та красу, яка не лишає байдужим жодного. А інші пов’язані з якоюсь дивною невідповідністю: це ж ніби місце духовне, так би мовити намолене, то чому ж у повітрі сморід комерції? Зверхності? Незрозумілих нікому звичаїв? Чому наполягають, щоб жінки були у спідницях (тим, хто у штанах, видають спеціальні хустки), а храми замикають перед носом у туристів, які «не з тієї групи»? Чому говорять про смиренність та всілякі обмеження і водночас — установлюють тарифи?

Ірина НИЧИПОРУК