6

Квіти зла

Скрізь у пошані кат, а праведника гнано,

На святі — бéшкети і крові п’яний клич.

Скрізь панування яд знесилює тирана,

А люд боготворить його пастуший бич.

/Шарль Бодлер, «Квіти зла»/

От 28 вересня 1933 р. польський шкільний куратор Гадомський був на волосину від смерті, рокованої йому ОУН. Його врятувало те, що бойовик, якому було доручено замах, вирішив, що в результаті стрілянини чи вибуху гранати можуть постраждати випадкові перехожі.

А сьогодні першокурсниця Могилянки Дарина Степаненко дала Дмитру Табачнику ляпаса букетом квітів.

Можна, звичайно, дискутувати, чи вважається це ляпасом і чи нема у Табачника алергії саме на ці квіти, щоб зловтішно очікувати від нього принаймні алергійних сліз.

Але факт лишається фактом. Бо подією є не стільки обставини прямої фізичної дії, скільки те, що про неї говорять і який резонанс це викликає.

Суспільство оцінило це саме як ляпас за політичну і професійну діяльність міністра освіти, а не як художній перформанс, хоча юна патріотка й належить до радикально-художнього «Братства святого Луки» (з маніфесту котрого виразно стирчать художньо-войовничі вуса Дмитра Корчинського).

Погляди й дії Дмитра Табачника надто відомі, щоб їх коментувати. Стратегія його послідовної русофілії та глибокого кремлелюбства також більш ніж очевидна. У близькій політичній перспективі Табачник сформує власну партію, яку підтримають найдрімучіші прихильники московського комунізму і «регіоналів».

Ці люди глибоко обурені тим, що Янукович добре засвоїв «яєчний» урок і на «відмінно» склав пост-Майданний іспит з партійного виживання. Після чого русифікація України дещо пригальмувалася, а ще він почав буцкатися з Москвою за газ, що перетворило глухе невдоволення Кремля на справжню істерику. Тому стійке ядро антиукраїнського електорату існує і чекає на свого справжнього вождя.

Фактично таким і є Дмитро Володимирович. Попри всі закиди у нього не відбереш реальної освіти, лекторського досвіду і вміння зграбно говорити «на камеру». Для аргументованої публічної полеміки з ним треба мати мінімум те саме, ну і, звичайно, щоб вас пустили «в телевізор». От тут фільтри, звісно, працюють досконало.

Табачник — це ще й така «червона кремлівська кнопка», він виконує функцію колишньої Вітренко, коли публічна догана чи звільнення дає певним кремлівським угрупованням негайне додаткове фінансування на посилення своєї політики в Україні.

Захват української аудиторії досить безневинною дією студентки — симптоматичний, бо це виразно лягає в нішу соціальних очікувань на активний спротив громадян. Прикметно, що ці «квіти зла» були тицьнуті в обличчя міністрові зразу після того, як «афганці» й «чорнобильці» натицяли кулаками в «Беркут» біля Верховної Ради так, що деякі депутати чкурнули з неї через підземний хід. У них теж було і лишається виразне соціальне очікування.

І зовсім вже прикметно, що офіційні опозиціонери роїлися довкола цих явищ, як комарі біля стайні, але присмоктатися так і не змогли. Поки що.

Соціальні бунти — річ непередбачувана в лінійний спосіб. Я роками після якихось випадків політичних чи соціальних репресій відповідав на питання преси «Чи можливий в Україні соціальний вибух?» — однозначно ні. Так і було. Але тут дещо інша ситуація.

Є така теорема про нескінченних мавп (Борель, Еддінгтон, Паскаль, Свіфт та ін.). Сформулював її лаконічно геніальний Борхес: «Півдюжини мавп за невелику кількість вічностей надрукують всі книги Британського музею». Тобто, тицяючи в щось навмання досить тривалий час, можна досягнути дуже конкретного результату.

Мавп у нас в політиці набагато більше, ніж півдюжини. Щонайменше їх 426 — це лише однієї породи. Тицяють вони в українське суспільство з неймовірною швидкістю. Механізм соціальних вибухів має певний змінний код, як і у справжніх захищених вибухових пристроях — на цьому побудовано чимало пристойних блокбастерів.

Наші мавпи своїми реформами вже натицяли податковий Майдан, афгано-чорнобильців і от — Дарину Степаненко. Я не знаю кількості натискань, яка залишилася, але йдуть правильним шляхом.

Тут варто виступити в ролі «адвоката диявола», бо реформи, які вони аврально проводять, ухвалюються на вимогу Європи, куди ми начебто всі хочемо. І куратором над ними виступає МВФ ті інші структури, які дбають про безпеку і добробут своїх країн за рахунок нашої. І країна наша справді в дупі. І загнали її туди всі попередні влади з допомогою найщиріших українських патріотів усіх скликань. А те, що розгрібати випало політичним незграбам, а не якимсь красивим Гераклам, — ну то така, блін, вже наша карма!

Та ось гарна юна дівчина взяла гарного віника — всупереч песимістичній приказці «Дівка заплетена, а хата не метена» — і трохи підмела нашу хату.

Всі визначні вчинки в історії завжди робила молодь, хоча б тому, що в давніші часи люди не жили так довго і не переймалися питанням пенсій більше, ніж спасінням душі чи захистом честі.

Колись, ще за часів «України без Кучми», на Майдані я бачив усі ті самі знайомі обличчя, що й десять і двадцять років тому. Аж якось на залізничному вокзалі, коли відбивали студентів у міліції з «воронів», я жартома-спересердя сказав Іващишину і Стецьківу: «Як мені вже осточортіло рік у рік вас бачити! Скільки ми, „старі баняки“, можемо воювати! Де вже ж ті, молодші?

Спасибі, Дарино.

Олег ПОКАЛЬЧУК