3

Франсуа Олланд: нове обличчя старих проблем

Причин, чому Ніколя Саркозі програв – багато. У 2007 році Н.Саркозі прийшов до влади під лозунгом змін, яких на той момент потребувала Франція. Після Жака Ширака Франція перебувала не в найкращому становищі. Серед головних проблем, які потребували негайного вирішення, варто назвати: безконтрольна імміграція, що призвела до утворення нового класу темношкірих революціонерів, економічна стагнація та зменшення купівельної спроможності населення, що могло обернутись зниженням авторитету Франції в ЄС. Роль лідера в «Європейському домі» поступово почала відходити до Німеччини.

Отже, Ніколя Саркозі прийшов до влади на хвилі масового невдоволення ситуацією, а також бажанням громадян побачити «нові обличчя» в політиці. На той момент Н.Саркозі ідеально відповідав вимогам часу. Його права риторика, а також активність і рішучість, заклик до змін та покращення – були тими якостями, які прагнули бачити французи у своєму лідері. І навіть попри те, що Ніколя Саркозі був висуванцем провладної партії «Союз за народний рух!», у свідомості громадян він ніколи не асоціювався з представниками старої влади.

Проте за п’ять років Н.Саркозі зміг розгубити цей кредит довіри і ввійти в історію як другий президент 5-ої Республіки, який знаходився при владі лише 1 термін (першим був Валері Жискар д’Естен).

Ніколя Саркозі не можна назвати бездіяльнісним чи не ініціативним президентом, навпаки, за час перебування на цій посаді він отримав прізвисько «гіперпрезидент». Попри те що згідно конституції до сфери компетенції президента Франції входить лише зовнішня та оборонна політика, Н.Саркозі волів втручатись у найбуденніші справи, відсунувши на другий план прем’єр-міністра Франсуа Фійона. Активний на міжнародній арені, харизматичний та постійно присутній на телеекранах, Ніколя Саркозі став улюбленцем публіки, хоча й викликав постійну критику та роздратування.

Більшість французьких експертів схильні вважати, що причиною поразки Ніколя Саркозі на президентських виборах 2012 року стала не лише політика, яку він провадив, а його ексцентрична манера поведінки. Так, за ним міцно закріпилась репутація президента-«брязкальце» (“bling-bling”) через його любов до розкоші та дорогих предметів; через грубий характер та гарячий норов він міг перейти на особистості у спілкуванні із журналістами (справа «Патріка Пуавр д’Аврора); за ним також тягнеться великий шлейф політичних скандалів на кшталт «справи Бетанкур». Вдаючись до «політичної вендети», Н.Саркозі організовував шпигування за журналістами чи розправлявся з власними ворогами.

Проте, при всіх цих недоліках, які французи прощали своєму президенту, ключовою причиною поразки, все ж, стала нездатність Н.Саркозі подолати наслідки економічної кризи. У цей раз громадяни більше не повірили гучним обіцянкам, які лунали під час виборчої кампанії.

Усе ж, попри свою ексцентричну поведінку на посаді президента, Ніколя Саркозі зумів піти красиво. Ще навіть не дочекавшись офіційного оприлюднення результатів, але усвідомлюючи свою поразку, він привітав Франсуа Олланда із перемогою та звернувся із промовою до своїх виборці. Отже, Франція отримала нового президента, психологічний та політичний, портрети якого явно відмінні від Ніколя Саркозі.

Виважений та спокійний, непомічений у жодних скандалах, Франсуа Олланд отримав диплом Паризького університету, навчався у Вищій школі комерції, довгий час викладав економіку. Серед кандидатів на посаду президента він єдиний, хто має диплом Національної школи адміністрації (ENA), яка, до речі, вважається кузнею бюрократичної та політичної еліти у Франції. Він також працював радником з економічних питань в команді Франсуа Міттерана, а з 1997 року був першим секретарем Соціалістичної партії.

Хоча професійну компетенцію Ф.Олланда складно поставити під сумнів, проте на відміну від Ніколя Саркозі, його досвід роботи на державній службі є незначним: депутат в Національній асамблеї, робота в прес-службі та передвиборчих штабах інших кандидатів. Він завжди перебував за спинами інших політиків.

Зокрема, ще під час минулої виборчої кампанії (2007 рік) Франсуа Олланд був більше відомий як чоловік Сеголен Руаяль, головної суперниці Ніколя Саркозі, ніж потенційний політик. І навіть те, що він став кандидатом на посаду президента Франції, є швидше випадковість, ніж закономірність. Адже ще рік тому найбільш ймовірним кандидатом від соціалістів був Домінік Стросс-Кан (DSK), якого вважали головним кандидатом від соціалістів та серйозним суперником Ніколя Саркозі. Проте ряд гучних скандалів, в яких фігурував DSK, призвели до краху його політичної кар’єри. Під час праймеріз, які проводились Соціалістичною партією, прізвища Стросс-Кана навіть не було в переліку кандидатів.

Передвиборча програма Франсуа Олланда «60 кроків для Франції», як і програма Н.Саркозі, – доволі туманна та розпливчата. Серед головних ініціатив – створити додаткові робочі місця, частково відмінити пенсійну реформу, проведену попередником, ввести податок до 75% для багатих. Проте найбільшу дискусію викликала його пропозиція переглянути фіскальний пакт ЄС. Дана ініціатива вже викликала хвилю критичних заяв з боку європейських політиків, які не мають наміру підтримувати таку ініціативу. Стосовно проблеми мігрантів Франсуа Олланд, на відміну від своїх конкурентів Ніколя Саркозі та Марін Ле Пен, висловлюється менш радикально: він проти нелегалів, але за інтеграцію легальних мігрантів.

Проте головна інтрига полягає в тому, наскільки далеко піде Франсуа Олланд в реалізації задекларованих ініціатив, а також які наслідки це матиме для Франції та Європейського Союзу? Інавгурація президента відбулась 15 травня, проте вже з моменту оприлюднення результатів Франсуа Олланд демонстрував неабияку активність на міжнародній арені. За цей час він встиг зустрітись із Германом Ван Ромпеєм, а також із Клодом Юнкером для обговорення можливості зміни фіскального пакту ЄС. Одразу ж після інавгурації, 16 травня Ф.Олланд зустрівся із Ангелою Меркель. Таку активність можна пояснити його намаганням мобілізувати електорат напередодні парламентських виборів, які відбудуться влітку цього року. Від того, чи вдасться Соціалістичній партії взяти більшість в парламенті і буде залежати успішність реалізації задекларованої програми. Хоча поки що, згідно соціологічних опитувань, соціалістичній партії навряд чи вдасться отримати перемогу.

Враховуючи характер та сформований імідж Франсуа Олланда, як врівноваженого та компромісного політика, більшість експертів не схильні очікувати від його президентства радикальних змін та реформ. На відміну від свого попередника, стиль поведінки Ф.Олланда менш агресивний та авторитарний. Якщо Ніколя Саркозі намагався втручатись у всі сфери політики, висловлюючи свою позицію по кожній проблемі, з’являючись на телевізійних екранах з будь-якого приводу, від президента-соціаліста навряд чи варто чекати цього – менш харизматичний та більш врівноважений, він, очевидно, не буде намагатись «захопити» додаткові повноваження для реалізації своєї політики.

До того ж Франція є частиною об’єднаної Європи, одним із її локомотивів, що, звичайно, накладає на неї додаткові обов’язки та відповідальність. Тому рішення Франції, так чи інакше, повинні корелюватись із європейською політикою та мати підтримку її сусідів. Свої ідеї Франсуа Олланду довелося пояснювати та відстоювати вже в травні, коли окрім ряду зустрічей із європейськими лідерами, Франсуа Олланд взяв участь у Саміті G8 та саміті НАТО.

Проте існує велика імовірність, і про це зазначають більшість політичних оглядачів Франції, що ідеї Ф.Олланда так і залишаться на папері. Адже побутує бачення, що заяви кандидата у президенти, як правило, доволі сильно відрізняються від його реальних кроків. Більше того, сьогодні Франція не є настільки сильною, аби одноосібно диктувати умови в ЄС. Отже, Франсуа Олланду доведеться підлаштовуватись під позицію Німеччини. Що стосується головної ініціативи нового президента стовно перегляду фіскального пакту, то очікувати його перегляду не варто – як максимум можливо відбудеться внесення окремих змін.

Одразу після інавгурації був представлений новий склад уряду на чолі з Жан-Марком Айро, який з 1997 року очолював фракцію соціалістів у Парламенті Франції. В такому складі уряд працюватиме до парламентських виборів, після яких, очевидно, відбудеться оновлення та перестановки. Головною особливістю цього уряду є те, що до його складу в рівній кількості входять жінки та чоловіки.

На першому ж засіданні уряду, як і очікувалось, було прийнято рішення про скорочення заробітної плати членів уряду та президента на третину. Серед основних ініціатив, які вже встиг оприлюднити глава кабінету – перегляд положень пенсійної реформи, зокрема зниження пенсійного віку із 62 до 60 років. Проте, навряд можна назвати ці рішення кардинальним переглядом політики, яку проводив Н.Саркозі. Швидше, це нагадує пом’якшення та «популізацію» політики, яка швидше за все буде продовжуватися й у перші строки роботи оновленого парламенту та уряду.

Загалом, Європа, і Франція не є виключенням з цього правила, знаходиться у дуже складній ситуації. Адже уряди мають балансувати між прагненням залучитися підтримкою виборців, і разом із тим проводити жорсткі, часто не популярні реформи. Відтак, заяви Франсуа Олланда, які справді дещо "перегукувались" із "соціальними деклараціями" "Партії регіонів", про що заявив свого часу Микола Азаров, можуть залишитися осторонь, коли справа дійде до управління економікою. Принаймні, прагматичний Ф.Олланд навряд стане повторювати помилки свого попередника, не вдаючись до економічних реформ, що врешті може коштувати йому президентства.

У свою чергу міжнародна політика Франсуа Олланда наразі ще більш розмита та невизначена, аніж внутрішня. Найбільш гучною ініціативою у цьому напрямку була обіцянка вивести з Афганістану війська до кінця цього року. Хоча вже тоди можна було передбачити, що на саміті НАТО ця ініціатива навряд чи отримає широку підтримку. Враховуючи складність соціально-економічної ситуації в Європі, очевидно, що Франсуа Олланд зосередиться  в першу чергу на вирішенні внутрішніх проблем Франції та ЄС.

Прогнозувати, якими будуть наслідки його обрання для Східної Європи, зокрема для України, доволі складно. Традиційно, Франція завжди мала хороші відносини із Росією, тому можна очікувати, що ця тенденція збережеться.

Франсуа Олланд вже заявив, що у своїй зовнішній політиці, він робитиме акцент на дотриманні демократичних цінностей та прав людини. Враховуючи ситуацію, що склалась навколо Ю.Тимошенко та інших опозиційних політиків, Франція навряд буде проявляти активність в напрямку розвитку відносин з Україною.

Як зазначають експерти, у своїй зовнішній політиці стовно Східної Європи, Франція схильна орієнтуватись на позицію Німеччини. Остання доволі скептично ставиться до ситуації в Україні, тому Франція, напевно, поки візьме паузу у двосторонніх відносинах з Україною.

Додатковим свідченням того, що двосторонні відносини навряд чи потеплішають, є заява Г.Немирі, що співробітництво із «Партією регіонів» збільшує ризики для репутації соціалістів Європарламенту (до їх фракції входять представники Соціалістичної партії Франції). Як вже встигли заявити представники групи соціалістів в Європарламенті, у випадку, якщо «справа Тимошенко» не буде вирішена найближчим часом, то, очевидно, що подальша співпраця буде припинена.

Отже, Франція зробила свій вибір, але обираючи між Ніколя Саркозі та Франсуа Олландом, вони зробили крок у сторону невизначеності. Вже зараз можна сказати, що новий президент приніс більше запитань, ніж відповідей на питання, «якою ж буде Франція завтра?»

Проте, вже зараз зрозуміло одне – для України це не означатиме потепління відносин. Президент Франції заявив про те, що не приїде на чемпіонат по футболу, зважаючи на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Дослівно, Франсуа Олланд сказав наступне: «Я дуже люблю футбол, але те, що відбувається в Україні – це проблема».

Леся ПАРНО

політолог, Агентство моделювання ситуацій