6

Дві цигарки під скрипку Василя Попадюка

Василь Попадюк приїхав з Канади, щоб дати невеликий концерт в Острозькій академії. Після концерту ректор академії Ігор Пасічник запросив скрипаля і тих, хто його супроводжував, до свого кабінету. Розмова йшла про музику, освіту, історію і, звісно, академію. Василь Попадюк виявився дуже обізнаним в історії України, затятим патріотом і не менш затятим... курцем. Але оскільки в академії палити заборонено, музикант "попросився" вийти за межі закладу. Я склав йому товариство. Саме під час перекуру довжиною в дві сигарети скрипаль дав інтерв’ю сайту “Нова Україна”.

— Ви потрапили в Канаду в часи розвалу Радянського Союзу...

— Давай просто на "ти", без офіціозу.

— Добре. То як ти потрапив до Канади?

— Я спочатку жив у Москві. Ще до здобуття Україною незалежності. Там фактично почав нормально працювати. Потім поїхав до Канади на гастролі і десь з третього разу залишився там. Просто побачив, що там більше можливостей реалізуватись. Сама доля так склалась. Я не їхав спеціально там лишатись. Просто мене запросили на гастролі, трохи затримався. А потім полюбив цю країну і залишився...

— Хіба не було важко змінювати країну, в якій живеш?

— (Після паузи) Просто там більше можливостей. Знаєш, коли я ще працював у Москві в Театрі Назарова — було все просто супер. Для артиста були всі умови створені. Але розпався Союз і розпався наш театр. Бо в Театрі Назарова артисти представляли різні республіки тодішнього СРСР. Я представляв Україну, хтось представляв Грузію, хтось — Вірменію і так далі... І якось так природно склалося, що Радянський Союз розпався і театр розпався. Всі роз’їхались додому.

Щоправда, той склад Театру Назарова, в якому я грав, зараз живе по всьому світу. Ті хто поїхали в Грузію, зараз живуть в Іспанії. Вірменин Карен, з яким ми дружили і дружимо, зараз концертмейстер королівського оркестру Іспанії. До речі, в тому театрі, де ми разом працювали, ми всі між собою дружили. Нас якось так вдало підібрали за характером.

— Після переїзду в Канаду, коли і як потрапив з гастролями в Україну?

— Дуже випадково, десь у 1999 році, на концерті в Канаді до мене підійшов співак Ігор Богдан і запропонував виступити на його сольних концертах у Львові. А так як я до того жив у Києві і Москві, я цього співака не знав і нічого про нього не чув. Але я йому сказав: "О’кей — поїду". Бо вже, якщо чесно, хотілось побувати в Україні.

Приїжджаю до Львова, а він там, виявляється, дуже популярний. Коли я прилетів, заходять прямо в літак, зустрічають: "Пане Попадюк, вітаємо, вас вже чекають..." Ігор Богдан там (у Львові — авт.) прямо як Лєнін. (Сміється).

Я брав участь у кількох його сольних концертах. Пізніше — приїжджав вже сам, а ще пізніше — вже давав концерт зі своїм гуртом. Виявилось, що нас знали вже на Західній Україні. Наші CD передавали родичі звідти, з-за кордону, своїм рідним і друзям в Україні... Дарували... Спрацювало таке собі Бі-Бі-Сі: баба — бабі — сказала... (Сміється). Тоді ми вже почали з гуртом частіше приїжджати з концертами в Україну. Бо в Москву ми часто їздили з музикантами. Нас Назаров постійно запрошує... Цьогоріч вже тричі їздили з концертами в Москву.

— А в Україні?

— В Україні так само часто вже буваємо. Давали концерти у Рівному: гарний концерт був у театрі, потім ще... (замислившись) в іншому місці, і ще приїжджав з американським гуртом "Громовиця". То мої друзі з Чикаго запропонували поїхати з ними виступати. Як Бог дасть, восени знову приїдемо.

— Наскільки мені відомо, ти записувався для кількох треків Deep Purple. Як це сталось?

— Та дуже просто. В Торонто є така студія "Metal Works". Менеджером цієї студії протягом 25-ти років був мій менеджер. І я там записував свій CD, бо вдалось домовитись про гарну ціну. Це дуже крута студія, яка має ім’я.

Якось мені дзвонить мій менеджер і каже: "Гілан тут приїхав писатись..." (Ієн Гілан — соліст гурту Deep Purple — авт.) На цій студії багато відомих гуртів і виконавців писались. Тіна Тьорнер, саундтрек до фільму "Чикаго"... Взагалі то мало хто знає, що більшість американських зірок і багато європейських — приїжджають писатись у Торонто. Дешевше, і вони обминають податки... Ну там свої проблеми...

І він (менеджер — авт.) подзвонив сказати, що Гілан приїхав. Бо знає, що я колись теж грав на гітарі. І грав часто соло "Deep Purple".

Я приїхав, мене представили Ієну Гілану. Що це отакий-от і такий-от скрипаль... Він на мене дивиться, а я йому кажу, що колись у дитинстві грав їхні пісні на гітарі і співав, не розуміючи тоді тексту... Раптом він питає: "А хочеш у мене на CD пограти?". Я кажу: "Вау! Не питай мене два рази. Звичайно, хочу". "То йди в студію — зіграй. Як сподобається — запишем. А як ні — то вже вибачай", — каже Гілан.

Отак я пішов... Записали... І я зіграв у шостій речі (трек №6 на ювілейному диску Deep Purple — авт.) з Джоном Лордом і Яном Пейсом в ювілейному альбомі Гілана.

— Україна народжує багато талантів. Якось один мій знайомий казав, що навіть більшість російської естради — це українці...

— Це точно. Навіть візьміть гурт "Рецитал" Алли Пугачової — то там вся київська школа Лисенка.

— Вже двадцять років незалежної України, а таланти, як їхали з країни, так і їдуть. Що, на твій погляд, потрібно зробити, щоб змінити ситуацію?

— По-перше — тут система телебачення, яка була в Америці у шістдесяті роки. Коли ти мусив платити гроші, щоб тебе показали. Так зараз в Україні. А в Сполучених Штатах і Канаді це сьогодні неможливо. Якщо телебаченню сподобається — вони покажуть тебе. Але якщо ні — то ніякі гроші не допоможуть. Ти не купиш телебачення в Америці...

Треба змінити, щоб перестали платити за ефір, бо часто талановиті й хороші музиканти не мають грошей. А ті, що мають гроші — часто не дуже доброї якості.

(У цей момент задзвонив телефон. Пан Василь вибачився і відповів на дзвінок. За кілька секунд ми продовжили розмову)

— Дзвонив Вадим з гурту Mad Heads (Вадим Красноокий, соліст українського гурту "Mad Heads XL" — авт.). Ми домовлялись зустрітись у Києві... то мусів відповісти на дзвінок.

— Ти знайомий з українськими музикантами тут, в Україні?

— Приятелюю з Олегом Скрипкою. У нас був спільний, цікавий проект з гуртом "ВВ". Дуже добре знайомий з таким цікавим гуртом, як "Mad Heads XL". До речі, у січні в Торонто дуже добре пройшли їхні концерти. Ми робили разом проект.

Дуже талановиті й хороші "Океан Ельзи". Тут багато є талановитих музикантів і просто людей.

— У тебе перстень з тризубом...

— Я його купив в Нью-Йорку.

— У Нью-Йорку?

— Так, на українському фестивалі. Розумієте, молодь українська там зовсім відмінна, ніж тут. Там навіть молодь, такі собі американські, українські босяки часто ходять з наколками у вигляді тризуба. Люблять Україну... Є таке явище, як "забава", і таке явище, як "коломийка". То не така "коломийка" в традиційному розумінні. Це коли чоловік 500 стає у коло і роблять трюки один перед одним. Часто п’яні, босі... Часом щось собі ламають... І це все триває десь годину. Якось Пилип, бас-гітарист Марійки Бурмаки, коли це побачив, сказав: "Я такого в житті не бачив. Треба було б у Києві щось таке організувати".

— На твій погляд, Україна й справді розділена?

— Так, це є. Але ділять її перш за все політики. Бо коли донецькі приїжджають у Львів, то вони бачать, що там все нормально. Люди нормально спілкуються, так само і на сході. Минулого року я запросив до Львова свого друга з Москви художника Нікаса Сафронова. Вони там побули, мої друзі завезли їх у Карпати. То Нікас потім питав: "А почему нам по телевизору такое показывают? Все по-другому: говоришь по-русски — отвечают по-русски. Люди приветливые, сервис на хорошем уровне. Все тут отлично". Нам треба це показувати.

Мої музиканти — цигани з Угорщини — кажуть... Це їхні слова, не мої. Так от вони кажуть, що Європу знищить політика. В Америці й Канаді цього нема. Там у мене є друзі — індуси, китайці, араби... Але ми нічого не ділим, у нас все кльово. Ходим на фестивалі. Тут треба щось поміняти, але не знати що. Я не знаю... Якби ж я мав рецепт...

— Я бачив тебе на сцені і в житті. На сцені ти зовсім інший.

— (Сміється). Я всередині — хуліган. І на сцені я якраз і є тим, яким я є по своїй суті. Людина не звідси. Як мер Києва Черновецький — космосу, (сміється) так і я на сцені... інший. В житті я геть інший. Моя дружина каже: "Якби твоя публіка знала, який ти в житті — вони б тебе забили".

— Колись від музиканта довелось чути порівняння, що український фольклор по своїй суті — рок-музика. У твоїй музиці дуже багато фольклорних мотивів. Як би ти його охарактеризував?

— Це коріння. Може, це невдала паралель, але це те, хто ти є. Я граю з різними музикантами. Грав з аргентинцями — танго, з іспанцями — фламенко, з африканцями — джаз. Дуже смішно було з мексиканцями. Дуже незручно було грати, коли на голові двадцятикілограмове сомбреро. І смичок постійно потрапляє в сомбреро. Але це те, чим вони є. І для мене було дивно, коли я іспанця вчив грати "другу долю" (музичний термін — авт.). Я йому кажу: "Не можу повірити, ти фламенко булькаєш так, що... 120 нот в секунду. І ти не можеш зіграти просто? Дай гітару — я покажу". Показав, а він здивовано питає: "Як ти це робиш?".

Треба народитися іспанцем, щоб грати фламенко. Джипсі Кінг — це не фламенко, це таке собі комерційне фламенко.

Так само ти не можеш розмовляти англійською мовою без акценту. Хіба якщо ти шпигун. (Жартома — авт.) А в мене коріння з Гуцульщини, і воно постійно в мені проривається, вилазить. Як казав мій один, вже на жаль нині покійний, давній друг: "Талант — це гівно: ти його душиш, а воно крізь пальці пролазить".

(У цей час з будівлі Острозької академії вийшов її ректор Ігор Пасічник, і нас покликали йти дивитись унікальну бібліотеку).

Олексій КРИВОШЕЄВ