21

Українська ірреволюція?

Безнадійним є бунт одиниці, що не хоче прийняти расових традицій. /Юрій Липа/

Психологи стверджують, що безвихідних ситуацій не буває. Ця установка доволі справедлива в соціально-психологічному та навіть у політико-психологічному контексті. Адже кожне суспільство в проблемній ситуації перебирає можливі шляхи реагування на виклики, загрози та кризи — і вибирає найрізноманітніші варіанти. Зазвичай ті, що найбільше та найліпше відповідають сталим історико-культурним (ментальним) рисам етносу, народу чи нації.

Якщо не заглиблюватись у деталі, соціально-психологічні варіанти «знаходження себе» можна звести до двох типів — пристосування та спротиву; вони, зрозуміло, майже не існують «у чистому вигляді», проте їх можна охарактеризувати як домінування стратегії пристосування або, відповідно, домінування стратегії спротиву.

Українці як історико-культурний етнос і як (пост)модерно-політична нація відверто тяжіють до варіанту «пристосування». Саме тому, зокрема, революційні події відбуваються у нас вкрай рідко.

З огляду на це дедалі активніше мусована тема «революційної ситуації» нагадує класичний двигун, сила пару якого виходить у свисток.

Більше того, палким закликам нинішніх претендентів на революційність (nomina sunt odiosa) не вистачає необхідного уточнення, принципового для повнішого розуміння складності ситуації. Закликаючи до спротиву «заради України», «заради майбутнього» тощо, вони залишають «поза лапками» менш цікаве, але проблемніше питання — «Заради кого»?

Події найновітнішої української історії буквально примушують серйозно сумніватися — чи варто «робити революцію»? Адже на непросте питання, чи варті нинішні вожді тієї влади, якої вони так прагнуть, важко дати однозначну відповідь. Гарантій, зрозуміло, нема і бути апріорі не може. Немає впевненості — натомість є сумніви.

А крім сумнівів — національно традиційна настанова пристосовуватися до тієї влади, яка є, втішаючи себе тим, що наступна влада може бути ще гіршою. (Та й взагалі, «краще — ворог доброго»?) Своєрідний вибір на користь «синиці в руках» замість «журавля у небі».

Про сумнівні результати революційних подій у Франції 1968 р. їхній активний учасник Паскаль Лене написав роман «Ірреволюція» (1971). Лейтмотив художньої рефлексії французького інтелектуала зовні парадоксальний: «Революцію врятували жандарми»! Порівнюючи політичну атмосферу, що панувала у французькому суспільстві напередодні та після революційних подій, аналізуючи цілі очільників і, що вбачається найголовнішим, осмислюючи повну байдужність до них з боку тих, заради кого робилася ця революція, — французького суспільства, «новий лівий» автор зробив зовні парадоксальний, але внутрішньо глибоко змістовний висновок. На думку Лене, поразка революції 1968 р. виявилася для неї благом — тому що проголошені нею ідеї та ідеали просто не могли бути затребувані суспільством; їхній зміст не мав чітко виражених соціально-політичних цілей, а також зрозумілих простим людям і досяжних планів для повноцінної їх реалізації.

Зараз «українську революцію» (як високу та світлу ідею) рятує низка чинників — від традиційних етноментальних рис до недовіри до потенційних вождів. А також, принаймні опосередковано, «жандарми» вітчизняного ґатунку…

Олексій ПОЛТОРАКОВ