3

Про архетипи українців та їхні політичні наслідки

Не буду оригінальною, сказавши, що системна криза в українському суспільстві викликана саме відсутністю глибинних рефлексій та самоаналізу стосовно причин їхнього виникнення. Відповідно, це призводить до занадто поверхневого аналізу тих подій/проблем, що мають місце в сучасному українському суспільстві. Класичні архетипи українського національного характеру, якими ми так звикли пишатись – індивідуалізм, толерантність, моральність, працьовитість і т.д, є занадто ідеалізованими і потребують перегляду з позиції того, що мотивує громадян діяти саме таким чином.

Українські архетипи: нема чим пишатися

Якщо розглядати «український індивідуалізм», то він не є тотожним, наприклад, європейському індивідуалізму, в основі якого лежить конкурентність та прагнення реалізувати себе. У той час як в основі українського індивідуалізму – бажання самоізолюватись та сховатись від будь-яких проблем.

Більш того, розвинутий у такій формі індивідуалізм не дозволяє конструювати групову ідентичність. Саме тому, процес розвитку громадянського суспільства відбувається так складно. Саме тому так легко можна «прищепити» українцям розкольницькі міфи, оскільки відсутнє почуття внутрішньої єдності. По суті, головні риси національного характеру українців є їхніми комплексами, з якими вони не здатні боротись.

Або ж толерантність. Якщо в основі європейської толерантності лежить свідоме прийняття позиції іншого та готовність до діалогу, то в основі української – неготовність захищати свою позицію та відстоювати свої погляди. Або навіть більше – не готовність визначатись зі своєю позицією.

Індивідуалізм та толерантність в українському варіанті переходять в пасивність. Пасивність та не готовність українців діяти (в широкому сенсі цього слова) проявляється на всіх рівнях: від сімейно-побутового до національно-державного. Навіть не вдаючись до детального аналізу та наведення конкретних прикладів, аби підтвердити це, варто просто згадати головний рецепт виходу з ситуації «по-українськи», який часто озвучується українськими інтелектуалами: зачекати поки виросте нове покоління. Зверніть увагу на знеособленість та безликість цієї конструкції, адже ніхто не говорить про потребу виховати нове покоління. Проте зачекати – завжди готові.

Інтелігенція: локомотив, що йде позаду

Проте, окрім проблеми переосмислення, додається ще одна проблема -«переосмислювача» (тобто того, хто має це зробити). Україна зараз потребує не стільки нових політичних проектів (хоча це також), скільки «соціально значимих інтелектуалів» (якщо можна так сказати). Українське суспільство переживає не просто економічну чи політичну кризу, які є швидше нашаруванням ціннісної кризи. Тому зараз є потреба у появі критичної маси інтелектуалів, які би могли мислити інакше, іншими категоріями, які би виходили за межі системи, що склалася. Більшість із тих, хто сьогодні позиціонує себе такими, є швидше людьми мейн-стріму. Вони просто в потрібний момент (наприклад, загострення соціально-політичної ситуації) в потрібному місці (бажано ток-шоу) висловлюють думку, яку хоче почути більшість населення. Проте чому це повинно вважатись чимось прогресивним?

Більшість інтелектуалів, висловлюючи свою громадянську позицію, так чи інакше намагаються прив’язатись до певного геополітичного вектору. Тим самим вони сприяють поглибленню розколу, який в Україні носить не стільки регіональний характер, скільки етнокультурний. Проте мало хто готовий запропонувати план розвитку (який в першу чергу повинен будуватись на інтегративних цінностях) у більш віддаленій перспективі, аніж 5-10 років.

Аналізуючи ситуацію в Україні можна говорити також і про інструментальну кризу, і про культурну. Проте головна проблема на мою думку, це саме брак рефлексій та самоаналізу з яких потрібно починати роботу.

Леся ПАРНО