7

Записки з українського фронту (культурнОГО). Ч. 1

Все почалось із того, що відкрив я досить невдало фестивальний сезон для себе. Цьогорічна «Країна мрій» справила досить суперечливі враження. Було й класно, було й мокро, було й прикро за тих майстрів, чиї вироби плавали у воді й багнюці. Але вирішив на цьому не акцентувати особливої уваги та, загітувавши товариша, поїхав на Міжнародний фестиваль Fort.Missia на кордон із Польщею, у мальовничу місцевість села Поповичі.

Початок виявився досить неприємним. По-перше, ми не змогли купити квитків до Львова з Києва. У результаті — їали до Здолбунова електропотягом підвищеного комфорту. Звідти не змогли вибратися далі села Красного (Львівська обл.). Через це ми не встигли на перший день фестивалю.

Натрапили на патруль міліції, який довго не міг зрозуміти, яким вітром нас, киян, занесло в їхні краї. Перевіривши документи, вони попрохали продавщицю кафе, що було вже зачинене, пустити хлопців погрітися та пригостили нас кавою (знайдіть ще десь таких привітних міліціонерів!). Але будь-яке щастя минуще, і нас попросили залишити тепле місце. Усвідомивши всю критичність ситуації (на вокзалі в цьому селищі досить неприємно і небезпечно ночувати!), ми вирішили їхати дизелем назад до міста Дубно, де відразу пересіли до Львова. Хоч як дивно, та обіцяних маршруток не виявилося біля вокзалу…

Надумали їхати до Мостиськ, що за 12 км від потрібних нам Поповичів. Виспавшись дві години — уперше за всю дорогу, вийшли на прикордонній станції Мостиська-2, але недовго нам довелося там бути. Підбігла працівниця «Укрзалізниці» та сказала, що нам треба на зупинку Держкордон. Повіривши їй на слово, проїхали — й оторопіли: від нашого першого вагона до колючого дроту, за яким уже була Польща, — якихось 300 м. Вскочили у маршрутку, де з нас здерли за 7 км по 10 грн (зазвичай вартість одного квитка — не більше 3 грн). Хоч можна й зрозуміти місцеве населення. В такій прикордонній глушині раз на рік можна й заробити на відвідувачах.

Діставшись до самої території (а її відкривають лише на час фестивалю), були вражені не так масовістю, як вдалим місцем проведення заходу. Створена природою «сцена», а напроти — природні ж «трибуни». Блукаючи по тому місиву (суцільна глина!), зустріли наших товаришів із Києва та Керчі. Поставили намети в надійному місці, принаймні так нам здавалося, та пішли з другом Ігорем до розкопаних фортів Першої світової війни. Цікаво. Ідеш, дивишся під ноги — а ну як знайдеш якусь монету тогочасну, чи бляху з поясу, або десь гвинтівка стирчить.

Нічого не знайшовши, почимчикували до літературної сцени. Такого графоманства я давно вже не бачив. Двоє дівчаток, котрі саме виступали (на щастя, я не запам’ятав їхніх імен), зробили акцент на матюки, лесбійство, гомосексуалізм та наркотики. Прикро, та люди їх слухали й аплодували. Розчарувавшись, рушив до великої сцени.

Спершу там були місцеві народні колективи, які згодом переросли у виступ гурту «Ху4». Розказувати про них багато не буду, але склалося враження, що люди саме їх чекали. Перед самою сценою, де зазвичай всі слемляться, місиво з глини сягало кісточок, а подекуди й колін. І от з’явилися перші персонажі — інакше їх важко назвати, можна й самогубцями, що теж буде правильно сказано. Скачучи, вони падали і перетворювалися в однорідну масу із багнюкою. Це було досить вражаюче. Далі виступали «Абу-Касимові капці». Після них ми відправились перехопити, після чого пішли на перегляд боксу вболівати за нашого Кличка в бою проти Девіда Хея. Пораділи.

Зранку прокинулися від того, що рівень води й багнюки в палатці сягав близько 10 см. Пішли знов лазити по фортах. Ледь не потрапили до Польщі (спеціально на період проведення фестивалю спрощується прикордонний режим на території фортів). Повернувшись, рушили до театрально-літературної сцени: тут житель Поповичів розповідав місцеві небилиці.

Знову повернулися до великої сцени, де виступали народні колективи. Уже з Мостиськ та Шегинів. Колективи особисто мене пройняли якоюсь своєрідною енергією, щось у середині аж тьохнуло.

Далі сталося несподіване — польська група Miąższ, що мала виступати на малій сцені, вийшла на головну. Дівчинка-солістка своїм виконанням, а особливо голосом, порвала публіку. Люди почали підтягуватися.

Ми вирішили трохи відпочити після цього вибухового виступу і рушили по території. Кого тут лише не було: Схід, Захід, Південь, Північ, Центр, поляки, чехи, румуни, німці… І все це перемішалося страшенно, майже як грязюка під сценою.

Нагулявшись та набравшись наснаги, повернулися до головної сцени на виступ «Перкалаби». Описувати цю групу недоречно, адже майже кожен хоч раз у житті їх чув. Кількість людей під сценою зростала, як здавалося, щосекунди.

І от настав апогей «Форт.Місії», чи як його прозвали «Форт.МІСИВА». На сцену вийшли «Гайдамаки». Ярмола і скакав у натовп, і носили його на руках… Щоправда посковзнувся і розбив губу, але це не завадило йому піднімати своїми піснями публіку, а здавалось, лише підсилило.

Опісля ми випадково зустріли гурт Miąższ. Розговорившись із ними, просиділи доволі довго. Години до третьої-четвертої, обговорювали культурні зв’язки між нашими братніми народами.

Зранечку, пізно прокинувшись, ледь устигли на останню маршрутку до Львова. Мій товариш мусив їхати додому в Керч босим, бо втопив і порвав свої кеди, мої кросівки нагадували прототип глиняного виробу невідомої форми… Але люди на вулицях з такими само, як і в нас, наплічниками та глиною на одязі щиро посміхалися — вони теж були у фортах, вони такі не одні гуляють містом!

До Києва ми дісталися потягом вже без пригод. Тож на завершення хочу сказати: люди, не шкодуйте часу, грошей та сил і їдьте наступного року туди! Нехай це й «Форт.МІСИВО», але воно того варте, оте МІСИВО!

P. S. Додаю фотографії не свої, а взяті з групи «В Контакті», бо мій фотик перетворився на грудку глини…

Богдан ПЛАХОТНЮК