4

Поки що ми живемо вільніше

Мені вже давно кортіло побувати в колишніх республіках СРСР, подивитися, як живуть люди, що змінилося за часи незалежності... Особливо хочеться побачити батьківщину — Казахстан, де я, нащадок польських та українських родів, народився (батько захищав у тому краї «блакитне небо Родіни» від «клятих капіталістів»).

Саме так почну свій репортаж про Азербайджан, де нещодавно був на школі з журналістських розслідувань, завдячуючи фонду «Відродження». Звісно, чотирьох днів у Баку замало, щоби познайомитися, відчути країну. Утім, достатньо, щоб уявити, порівняти, зробити висновки. Наприклад, про те, що це вже все-таки закордон — інші порядки, назви чужою мовою тощо; іноді навіть виникали проблеми із комунікацією, хоча старші люди непогано говорять «загальнорадянською» мовою.

Долар тут коштує менше національної одиниці — під час обміну виникає певний дискомфорт, бо за «янкі-гроші» звик одержувати на руки більшу кількість папірців. Отож, перераховуєш біля «іксчейнджера» манати із думкою, чи не ошукали тебе. (Євро, навпаки, трошки дорожче.) Усе через нафту, якої в Азербайджані чимало. Гуляючи бакинською набережною, відчуваєш сморід цієї сировини, що вітер несе з Каспійського моря. Проте навіть у вигляді жителів столиці не відчувається, що азербайджанський народ володіє таким вельми дорогим ресурсом. Хоча треба відзначити, що на вулицях Баку таки чимало нових іномарок (до речі, рух просто шалений: їдуть і постійно сигналять, пішоходів не поважають — переходити дорогу навіть мені було «стрьомно»).

До слова, вітри у Баку — звичне явище, через них було холодно в середині квітня, коли все цвіло й уже було зелено. А ще вогонь — саме через нього місто одержало свою назву. У давнину бакинці йому поклонялися. Мої колеги їздили дивитися храм вогнепоклонників, а також місце, де... горить земля. Там газ вільно виходить на поверхню й палає вічним вогнем.

На справжній Вічний вогонь, між іншим, ресурсу не шкодують. У нагірному парку він горить на знак вшанування загиблих у Великій Вітчизняній та шехідів, які загинули під час подій «чорного січня» 1990 р., коли радянські війська придушили спротив національного фронту. Палає і для жертв Нагірнокарабаського воєнного конфлікту. Це тяжка тема для азербайджанців; і для з’ясування, хто правий, а хто ні.

Так само як і розмови про владу, зокрема президента Алієва-молодшого. Він обійняв диктаторський пост замість батька, котрий був іще першим секретарем компартії та портрети якого досі на всіх вулицях, а його іменем названо ледь не всі стадіони, концерт-холи, бібліотеки, аеропорт і т. д. Коли заводиш мову з місцевими про Алієва, здається, що вони починають шепотіти й озираються через плече...

Азербайджанській опозиції не позаздриш: мітинги де-факто заборонені, активістів переслідують, після революцій на Сході в компетентних органах навіть створено спеціальний Facebook-департамент. Однак невдоволені не сидять у підпіллі, намагаються протистояти режиму. Якось організували мітинги-флешмоби, у результаті яких навіть вдалося закидати яйцями пам’ятник самому Алієву-старшому (як розумієте, для них це було мегаважливо). Власне, є що розповісти про Азербайджан, але більше вже у матеріалі, який сподіваюсь скоро завершити (будуть світлини та відео).

Одне скажу наостанок: не зважаючи на всіх януковичів і «закоси» наших політиків, усе-таки ми поки що живемо вільніше.