2

Кінець магічного реалізму

Вбивство карпатського мольфара Нечая 33-річним «шизофреніком-християнином» сталося цілком в жанрі містичних творів Івана Франка, особливо його незавершеної повісті «Петрії й Довбущуки». Цілитель вранці сам вибрав першого відвідувача — власного вбивцю. Смертельним «поцілунком Іуди» став удар кухонного ножа.

У кожної смерті є своя драматургія. Незворушні декорацїї віковічних карпатських гір роблять скін водночас як буденним явищем природи, так і неповторною трагедією, оскільки грецьке слово «трагос» безпосередньо стосується офіри.

Всі безкровні ритуали так чи інакше є імітацією кривавого жертвоприношення, його культурницькими замінниками, незалежно від етносу. І безліч насильницьких дій — від релігійних воєн до серійних убивств — набуває неочікуваного ритуального значення post factum.

З того, що повідомляється про обставини вбивства, можна зробити кілька попередніх висновків.

Релігійний християнський фанатизм не міг бути рушійним мотивом скоєння цього злочину, бо за логікою християнської жертовності вбивця мав би спокійно на місці віддатися в руки розлючених клієнтів Нечая і, можливо, навіть дочекатися правосуддя, бо а) всяка влада — від Бога, б) на все воля Божа, в) так демонструється непохитність віри тощо. Історія Середньовіччя і пізніша має численні приклади подібної поведінки.
Та й східне християнство настільки абсорбувало силу-силенну елементів поганських культів, що говорити про його культурну нетерпимість і фанатизм принаймні нерозумно.

Відомості про те, що у вбивці раніше було діагностовано шизофренію 2-го ступеня, також наводять на певні роздуми. Цитовані пояснення вказують на логічну мотивацію злочину, цілком в системі координат здорового глузду. Шизофреніку не треба молитися для того, щоби почути «голоси» і накази, — вони з ним цілодобово. Якщо хворий, однак, молиться, він неминуче спотворює канонічний обряд до невпізнанності, бо він краще знає, як треба — так йому велять «голоси», і це неможливо не помітити. Шизофренік у всьому створює свій власний ритуал поведінки, включно із вибором знаряддя вбивства і особливого поводження з ним. Стан рецидиву також виразно збіднює мову та характеризується іншими ознаками.

А тут ми маємо дужого хлопця, який діловито поставив намет на обійсті Нечая, вичекав, обрав слушний момент, наніс удари в смертельні місця, «зліпив відмазку» іншим відвідувачам, щоб не заходили й не турбували, та втік. Шизофренік у стані рецидиву шнурка собі на черевику сам не зав’яже. А коли зав’яже, то так, що ви цей черевик за кілометр побачите. І, ймовірно, зовсім не на нозі.

Те, що його спіймали дуже швидко, засвідчує, крім вправності місцевих міліціонерів, ще й банальне нерозуміння жителем міста гірської топографії. Гори міщанам здаються дикими хащами, де легко загубитись, а для місцевих вони елементарні, як «Макональдс».

Шизофренік би вимудрував якийсь екзотичний сховок, наприклад, звив би гніздо на дереві чи викопав би барліг, як роблять, бавлячись, малі діти. Або взагалі забув би про скоєне («це робив не я!») і не тікав би від міліції, коли побачив її...

Цитовані пресою слова вбивці — «покарати діда» за нехристиянськість поведінки — надто осмислені соціально, як на хворого. Шизофенік — не каратель. Він же не маніяк і не параноїк — це інші сюжети. Шизофренік-злочинець — це жертовне знаряддя якихось «Вищих Сил». У мотивації таких злочинців обов’язково присутня хворобливо фантастична, але за суттю світла ідея — врятувати людство, планету, чиюсь душу тощо. Бо якщо одержимість має демонічні аспекти, то такий хворий страждає від «бісів» значно сильніше і його асоціальність зазвичай помітніша, бо стрімкіше прогресує.

Одержимий навряд чи скаже, що він «карає діда», це надто «дрібно» для шизофреніка. Він-бо поборює Зло, протистоїть сатані й запобігає кінцю світу — бо знає величезний масштаб своєї винагороди за скоєний унікальний «подвиг».

Тому я не відкидав би гіпотезу замовного вбивства з використанням кримінальника «із довідкою». Коли якимсь шизофренікам вистачає сил і грошей пертися на Говерлу і там знущатися з тризуба — мовляв, таким чином вони вражають Україну у самісіньке серце, — то чому їхнім недоумкуватим колегам не спаде на думку розпочати містичний «холівар»? Ця закордонна версія не гірша за наявну, що вбивцю винайняли конкуренти цілителя. Лікування — це добрий прибуток, згадайте, які скандали вибухали довкола постачання ліків в Україну, і які ще будуть і будуть.

Покійний Михайло Нечай розпалював першу ритуальну ватру на першій «Червоній руті», кажуть, начаклував там добру погоду, і взагалі був самостійною «фігурою впливу» місцевого значення. Крім конспірологічних тлумачень події, наведемо ще й таку обставину: він був найяскравішим виразником «магічної свідомості» українського народу.

Віра українців у магію прапорів, знаків, мітингових заклинань два десятиліття поспіль створювала потужну енергетику національного егрегору. Український магічний реалізм суспільно-політичного життя виник як альтернатива «перебудовному» соцреалізму, як тонізуючий коктейль сільської та міської культур. Цей термін 1920-х рр. реанімувався в літературі для пояснення феномену креольської культури Латинської Америки, суміші іспано-християнської та язичницько-індіанської. Герої творів «магічного реалізму» — носії колективної міфологічної свідомості, альтернативи нудній та поверхневій раціональності.

Українські політики дезертирували зі світу національних ритуалів, який чомусь не зробив їх негайно живими богами й богинями, а зобов’язував спершу правильно вимовляти слово «коаліція» та не плутати геноцид з генофондом. Вони тепер стали запеклими реалістами й наввипередки рахують, хто в кого скільки вкрав. Так само, як раніше ревниво рахували, хто кого на що надихнув.

Так збіглося в часі й просторі, що смерть Нечая — це проекція смерті Гонгадзе на інший вимір, з іншими наслідками, але схожими причинами. Вмерла еклектична поетико-романтична епоха оберегів, скансенів, колядок-гаївок. Розпалася на магію у чистому вигляді з її дикою енергетичною непередбачуваністю і світський реалізм МВФ + РФ. Останній мольфар перестав скріплювати ці сторінки буття і полетів у вирій, залишаючи нам вибір, із чого почати нову сторінку.

Олег ПОКАЛЬЧУК