4

Камуфляж здорового глузду

Кому не написано на роду быть военным человеком, так тот хоть в аршин запусти усы, а все останется штафиркой.

/Тарас Шевченко, «Прогулка с удовольствием и не без морали»/

В Інтернеті здійнялася досить потужна хвиля обурення з приводу заборони камуфляжних барв у побутовому цивільному одязі. І цілком зрозуміло чому. Більшість ще пам’ятає комуністичний режим, який, зокрема, за допомогою комсомольців дуже переймався тим, кому що одягати, яку музику слухати і яку зачіску носити. Гітлерівці так само за допомогою гітлерюгенду цькували любителів джазу і американської моди 1930-х рр. Обидві тиранії страшно мріяли запакувати свої народи в однострої, і з тогочасної параної до наших часів, зокрема, дійшли кумедні парамілітарні мундири залізничників та шахтарів.

У разі ухвалення цього закону міліція отримає додаткове джерело поборів з різних школяриків і студентів, які не будуть в курсі, що їхні плямисті рюкзаки, спідниці, штани чи куртки викличуть радісну усмішку у знудженого патруля, а то й чергового на станції метро. Сам бачив сьогодні пару таких «кандидатів» у бриджах з камуфляжем типу «аляска». Те, що у нас навіть найрозумніші закони примудряються на практиці спотворити й перетворити на інструмент здирництва — то вже медичний факт, підтверджений численними всеукраїнськими зойками розчарування упродовж останніх 20 років.

Тут, ясне діло, біда, і ні до чого іншого, окрім зухвалого носіння всіляких плямистих строїв, цей закон не призведе. Схожа історія була з лінійкою одягу Thor Steinar, яка почала випускатися в Німечині 2002 р. У дизайні використовувалися руни, персонажі германської міфології та геральдика Третього рейху (не свастика). Пильні німці в судовому порядку заборонили випуск і носіння такого вбрання, що негайно призвело до його дикої популярності в праворадикальному середовищі, хоча, як на мене, крім невиправдано дорогих пасків і запальничок, нічого особливо стильного в продукції Thor Steinar нема. Але її вже по всьому світу дуже успішно продають як «одяг, заборонений в Німеччині». Прикольно в такому ходити і багатозначно підморгувати «своїм».

Тут ми впираємося в риси звичайної людської психології. Я абсолютно переконаний, що людина, яка служила в армії, з доброї волі ніякий камуфляж на себе не вдягне. Мене особисто в 1990-х життя занесло на справжню війну, після якої не те що камуфляж, а звичайне зелене «хакі» викликало глибоку огиду добрий десяток років. А до того часу, керуючи «Пластом», носив зелену скаутську уніформу з великою гордістю, а тодішній генпрокурор Потебенько намагався нас через це знову заборонити… Тому симпатії людей до певного одягу базуються не так пережитим в ньому, як очікуванням позитивного, героїчного переживання. У США під час «кризи в Перській затоці» деякі громадяни на знак солідарності теж почали швендяти вулицями в пустельному камуфляжі, що викликало в інших репліки: якщо ти такий крутий мілітарист, то чому ти тут, а не там? І мода на плямисте змінилася на жовті стрічки — кольору піску.

Той брудношматний пострадянський камуфляж, що є у широкому обігу, за якістю тканини не надається загалом ні до чого, крім господарських робіт, і то ненадовго. Той, що можна купити в магазинах «мілітарі», значно кращий, але його купують люди для туризму і полювання, або ж ті, які хочуть вирізнитися, а не бути взаємно схожими. Хоча він досить цупкий і на повсякдень незручний. Це все старі запаси, також відносної якості, бо те, що ви купите у США в Army Navy Surplus Store, за якістю буде відрізнятися від аналогічного виробу тут як небо і земля. Але ці магазини завжди зазначають, що торгують уніформами, в тому числі камуфляжними, старого зразку. Ви навіть поліцейський жетон можете купити чи посвідчення агента ФБР в дитячій крамниці. Вони здаля схожі на справжні.

Це лише у нас — фетишистський переляк бюрократів, віра в магію ритуального одягу і культових предметів та дикі шаманські заборони на ці предмети, бо молодь їх візьме чи одягне і негайно почне полювати на чиновників.

Повірте, якщо вже й почне колись, то ніякого камуфляжу їм не буде потрібно, він швидше вам знадобиться — ховатися!

Молодь не хоче в армію, не тому що не хотіла б себе випробувати у такий спосіб, а тому що в її очах українська армія, як і радянська, — це здебільшого гібрид колонії загального режиму з трудовим рабством. І якби термін строкової служби був довший, то молодь охочіше сідала б у тюрму, бо там тебе теж битимуть, але принаймні можна дістати необхідні навички, які зроблять тебе народним депутатом, а то й бери вище.

Тому молодь охоче йде у різні військово-спортивні товариства, де ключовим є власне слово «товариство», як основна їхня потреба.

І от тут починається вже розмежування на «наших» та «їхніх». Бо як у камуфляжі серед білого дня по вулиці ходить щирий патріот, то це вочевидь для того, щоб не сумнівалися в його патріотизмі. А як щирий москаль чи «казак» — то він мусить через ту саму плямистість всім довести, що він вже такий «рускій», що проби ніде ставити. Бо більше нічим.

Ніде в цивілізованому світі ви не побачите на вулиці солдата навіть у парадній формі, не кажучи про польову. Офіцери — і то велика рідкість. Поліція ходить у формі лише під час виконання обов’язків, бо там не треба підробляти застрашуванням вуличних торгівців.

Взагалі якщо глянути притомним оком, камуфляж серед міста ніяк не виконує свою основну функцію, він нічого не маскує, а навпаки. У ньому в нас ходять гастарбайтери, сторожі, двірники, просто купа дядьків на селах — у плямистих обносках навіть бомжі! Тобто й усі ті, кому кращий технічний одяг не по кишені, бо дешевшого просто не існує.

Якщо ж метою законодавців було боротися таким чином з різними «кримськими казаками» і «патріотічеськими» парамілітарними москвофілами, а заодно з театралізованими маршами УПА і кількома західноукраїнськими організаціями, то гарантовано, що вони сприятимуть популярності їхнього форменого одягу. Нема нічого привабливішого для молоді, аніж змаг із забороною.

«Демілітаризація» як мотив розробки цього закону в сучасних українських умовах звучить досить ганебно. Демілітаризація — це державна політика тотального роззброєння. За цією логікою влада мала б розпочати демілітаризацію з міліції, яка кількісно перевищує армію.

Хоча, як на мене, то навпаки, мілітаризація чоловічої частини суспільства — це те єдине, що його ще може врятувати. Але не заганяння неплатоспроможних в казарми, а масова престижна пропаганда точності, охайності, сили, здоров’я, знання зброї та воєнної історії. Тоді кожен зможе вибрати, бути йому чоловіком чи лишатися вічно п’яним і обкуреним лохом чи гламурним ліберастом.

А держава українська зі своєю захланною бюрократією та вічними переляками перед Заходом і Росією сама винна, що вітчизняні парамілітарні організації після багаторічних пропозицій про співпрацю з армією, про виховання молоді фактично перетворилися на малопомітні гуртки самооборони, як «невловимий Джо» зі старого ковбойського анекдоту. Він був невловимий, бо його ніхто не ловив: на фіг кому потрібен…

А німецька історія із забороною одягу Thor Steinar набула іншого, кумеднішого і практичнішого розвитку. З’явилася конкуруюча лінійка одягу Storch Heinar, яка пародіювала і висміювала символіку Thor Steinar, і весь пафос «вживання забороненого» відразу здувся до розмірів бізнес-конкуренції. Якби законодавці водночас спонсорували вітчизняну легку промисловість… але, може, краще не треба. Бо у них з такою вправністю приховувати свої справжні мотиви й дії однаково вийде камуфляж.

Олег ПОКАЛЬЧУК