1

Енергонезалежність як складова національної безпеки України

В 90-х роках працював в системі РНБО України, був консультантом Секретаря РНБОУ. В 2000-х створював ВАТ «Укртранснафта» та обіймав керівні позиції в компанії, дійшовши до посади заступника голови правління. З 2007 року працює в неурядовому секторі. Автор низки книг та публікацій, виданих як в Україні, так і за рубежем – в Польщі, Словаччині, Великій Британії, Фінляндії, Нідерландах, Італії, Туреччині, Азербайджані тощо.

– Пане Михайло, світова економіка швидко глобалізується. Як ви вважаєте, чи потрібна взагалі будь-якій державі енергетична незалежність?

- Якщо держава є державою, а не певною митною територією, то її істеблішмент має мислити категоріями національної безпеки, складовою якої є безпека енергетична. В основі останньої має бути енергетична незалежність. Однак, її часто примітивно розуміють як 100-відсоткове самозабезпечення усіма необхідними видами енергоресурсів. Таке явище достатньо рідкісне, бо мало країн мають на своїй території необхідні для енергетичної самодостатності ресурси. З числа прикладів самодостатності – Росія, Туркменістан, Норвегія, що відомі обсягами своїх вуглеводневих (і не тільки)  ресурсів.

Більшість держав є імпортерами енергоносіїв, залежними від їх зовнішніх джерел та шляхів їх постачання. Якщо вести мову про енергетичну незалежність, її формула відома: оптимізація енергетичного міксу + власні ресурси (якщо вони є хоча б частково) + диверсифікація джерел та маршрутів імпорту (щоб уникнути зовнішнього монополізму) + енергозаощадження та енергоефективність + стратегічні резерви.

Але найголовніший компонент – це усвідомлення того, що енергетична незалежність держави починається з мізків вищого державного керівництва. Якщо ментально незалежність там відсутня, то ніякі формули не допоможуть. І навпаки, якщо існує навіть 100-відсоткова залежність, а ментально політикум мислить незалежно, то така держава буде енергетично незалежною.

Прикладів достатньо – країни Вишеградської групи, Литва, Естонія, Грузія. А класичний взірець – Японія, яка не має власних енергоресурсів, повністю все імпортує, але при цьому має диверсифіковану залежність від імпорту, що не дозволяє будь кому диктувати умови Токіо.

– На вашу думку, які головні кроки треба зробити в Україні на шляху до енергонезалежності?

– Відповідь на це питання витікає з формули, яку я навів вище. Про те, що потрібно робити, було відомо і 20 років тому назад. Нічого не змінилося, щось навіть було зроблено за цей період, але зрештою після 17-го грудня 2013 року Україна відкинута назад й посаджена знову «на ін’єкції дешевого газу». По суті українська енергетика (та й економіка у цілому) тепер введені в режим ручного керування Росією.  Росії ж енергонезалежна Україна не потрібна.

– Чи існує зараз в країні збалансована стратегія у цій сфері?

– Не існує. В принципі її й не існувало. Стратегії були і раніше, але збалансованості в них не було, це просто набори побажань галузевих лобі та олігархату. Тому стратегії лишались паперами, які ніхто не виконував, тим більше, що згідно нашого законодавства вони не мають сили закону. І нічого тут не змінилось і позитивних тенденцій я не бачу. Навпаки, уся енергетична та економічна політики підпорядковані тільки одному – гонитві за так званим дешевим газом з Росії. Звісно, що це є просто невіглаством, примітивізмом.

– Як ви оцінюєте дії уряду та профільних відомств у запровадженні політики енергетичної ефективності в Україні?

– 17-го грудня, домовившись з Росією щодо ціни газу в 268,5 дол. США за 1000 куб. м., влада викинула на звалище історії скромні здобутки і свої, і попередників. Зараз практично відбуватиметься накачування газового міхура, адже Росія зобов’яже збільшити обсяги закупівлі так званого дешевого газу. Я дуже сумніваюсь, що від дешевого газу виросте суттєво ВВП України (на папері йому, звісно, намалюють цифри зростання), адже економіка лишається нереформованою. А от питома енергомісткість ВВП зросте однозначно.

– Ваше відношення до промислового видобутку нетрадиційного газу в Україні.

– Позитивне, але знову ж таки не потрібно забігати вперед. Потрібен час – як мінімум до 2017 року – для виконання комплексів пошуково-розвідувальних робіт, щоб дати відповідь на питання, якими є його комерційно видобувні обсяги. На сьогодні ми маємо справу лише з прогнозними ресурсами, які є багатообіцяючими, але виключно на них не варто робити ставку. Навіть, якщо Україна стане експортером газу у випадку підтвердження найбільш оптимістичних прогнозів, нетрадиційний газ не стане панацеєю від енергетичної залежності, якщо в головах урядовців не відбудеться ментальний прорив.

– Чи існують особливі, у порівнянні зі звичайною технологією видобутку, ризики техногенного, екологічного чи іншого характеру.

– Ні, це усі відомі ризики, оскільки технологія гідророзриву пласта не є новою, вона застосовується з 1947 року. Але конфігурація ризиків є відмінною від ризиків, пов’язаних з видобутком традиційних вуглеводнів. У випадку проектів видобутку нетрадиційного газу в Україні чи в Європі в цілому можна вести мову про те, що таким статистичним базисом для визначення ймовірності тої чи іншої надзвичайної ситуації є Північна Америка.

Загалом же в українському випадку, як і в європейському у цілому, мова може йти лише про потенційні ризики, себто про «ймовірність ймовірності» настання якихось певних негативних наслідків. Якщо ж відійти від теорії і перейти до практики, то ризики для довкілля та здоров’я людини при видобутку нетрадиційного газу не відрізняються принципово від ризиків, що виникають при розробці покладів традиційного газу. Вони дещо нижчі при розробці покладів газу ущільнених порід і дещо вищі при розробці сланцевого газу.

А от добре знайомий нашій країні протягом останніх двох століть промисловий вуглевидобуток містить значно більші ризики і ми це добре знаємо – тільки не замислюємося над цим. А замислюємось лише тоді, коли чуємо повідомлення ЗМІ про загибель гірників на шахтах, зіпсовану воду та ландшафт,  гігантські відвали порід (терикони), емісію СО2.  Виробничий цикл вугілля передбачає більше викидів в атмосферу NOx, SO2, CO, ртуті та шкідливих часток, ніж під час видобутку природного газу з традиційних та нетрадиційних джерел. Таким чином перехід від вугілля до газу зменшить ймовірність нанесення шкоди людському здоров’ю.

За даними видання The Economist, загибель шахтарів на вугільному виробництві трапляється вдвічі частіше ніж загибель робітників нафтогазового сектору.Так що майбутнє за природним газом, незалежно від того, з традиційних чи нетрадиційних джерел він походить. Ера вугілля завершилась не тому, що його не стало, його ще вистачить людству на сотні років, просто прогресуюча цивілізація потребує більш теплотворних та менш екологічно шкідливих енергоресурсів.

Бесіду провела Лариса БІЛОЗЕРОВА