6

Янукович – не Лукашенко. Поки що…

«Туалети» для Януковича

Слово «туалет» має відразу два значення: в першому – це місце для справляння людиною її природних потреб, в другому випадку воно означає зовнішній вигляд, костюм, вбрання людини. Інколи це слово відображає одночасно обидва свої значення в одному випадку.

З Рівного наша маленька делегація з кількох журналістів, двох відеооператорів місцевих телеканалів в компанії працівників прес-служби облдержадміністрації виїхала о четвертій ранку. Три години в дорозі (дякую Євро-2012 за більш-менш пристойну трасу на Київ) і наш «бусик» заїхав на одну із заправок «на підльоті» до Києва. Пальне нам було не потрібне, а от заправитись філіжанкою кави (а декому й цигаркою) було дуже необхідно. Принаймні для того, аби прокинутись. Та й нарешті сходити в туалет - всі ми, зрештою, люди.

На заправках стіни між чоловічими і жіночими «залами» зазвичай товщиною в одну… пластикову «вагонку». Тому й чути все дуже добре. Там за стіною два жіночі голоси вели вельми цікаву розмову (близько до оригіналу):

— Я спеціально цю сукню взяла, ще й туфлі до неї якраз підібрались.
- А в тебе ж є класний костюмчик. Треба було його вдягти.
- Та ні, Президент мене в ньому вже бачив. Я в нього уже три рази була.
- А я після другого вже й не рахую…

Виходячи з туалету, не втримався (каюсь, але мені не соромно) й поглянув у привідчинені двері до жіночого туалету. Дві симпатичні панянки, якраз наводили макіяж. Виглядали вони так, ніби виряджались, як мінімум, на випускний вечір в інституті чи на дуже шикарний корпоратив. Як з’ясувалось згодом, це були журналісти з сусідньої Волині, які теж поспішали на прес-конференцію до глави держави. Вішаки і чохли для одягу говорили про те, що колеги везли вбрання із собою, аби тут, в туалеті автозаправки, перевдягнутись і постати перед очима Януковича у всій красі. У повному розумінні цих слів.

На їхньому фоні наші джинси та трохи пом’яті від намагання подрімати у кріслі «бусу» футболки виглядали зовсім непривабливо. Але, зрештою, ми ж не їхали спокушати главу держави…

Політичний ранок столиці

До Києва в’їхали саме вчасно: затори тільки-но починали формуватись, як наш транспортний засіб, промчавши (щиро дякую водієві) повз пам’ятник Леніну, виїхав на Хрещатик. Здаля почулись звуки музики. Якась українська попсова співачка щось волала з динаміків про Юлю. Ще за мить перед нами відкрилась картина: арка проходу до Печерського суду, купа партійних прапорів ВО «Батьківщина» і декілька десятків людей з транспарантами, на яких було щось написано про Тимошенко, демократію, корупцію і ще якусь біду… Зовні цирк цікавий, але зовсім не спокусливий. На телеекрані (дякуючи майстерності служителів культу штатива і відеокамери) картинка виглядає більш цікаво.

За декілька хвилин, промчавши через Майдан Незалежності, в’їжджаємо на Європейську площу. Тут біля філармонії наша кінцева зупинка. Далі тільки пішки. Навколо Українського дому, в якому має проходити прес-конференція Віктора Януковича, сотні дві-три людей з прапорами Партії Регіонів, її молодіжного крила та плакатами. Зміст останніх підняв настрій і викликав посмішку. Відразу пригадались ті плакати і стенди, що прикрашали вулиці нашого «совєцького» минулого. Здавалось, їх змалювали з того часу – змінився тільки колір та з’явилось «західно-імперіалістичне» слово Президент.

«Ми підтримуємо політику Президента!» - волало з одного плакату, який тримали двоє чоловіків передпенсійного віку. «Вітаємо курс на реформування та модернізацію країни» - відповідало їм з іншого, який тримало двоє тінейджерів неформального вигляду. Цю всю політично-народну масу розбавляла чимала кількість правоохоронців. Вони були всюди.

Найближчий підземний перехід перекритий правоохоронцями незрозуміло чому. Якщо з питань безпеки, тоді чому відкритий був його інший вхід (через який ми власне й пройшли) і як тоді можна було вільно пройти тротуаром? На виході з підземки навпроти Українського дому нас зустрів кордон правоохоронців. Поглянувши на посвідчення журналістів, нам дали вільний прохід.

Опершись об стовп, стояв чоловік із прапором «молодіжки» Партії Регіонів. Все б нічого, але цей «юнак» за віком не відносився до молоді, а за виглядом, обличчям та перегаром його навряд чи можна було віднести до політично активної частини суспільства. На запитання «чи він прихильник регіоналів?» чоловік відповів (чистою українською – авт.), аби я відчепився і йшов куди збирався.

Політично непідкованими прапороносцями мене, чесно кажучи, не здивуєш. Були вони (точніше, переважно з них і формувались натовпи прихильників) на подібних заходах Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Сергія Тігіпка, Арсенія Яценюка і т.д. Просто у тих випадках прапороносці, принаймні, фізіономічно відповідали події…

«Ох рано, встайот охрана…»

Постоявши хвилин п’ятнадцять у черзі, потрапили до холу Українського дому. Дві рамки металодетекторів і десяток охоронців перевіряли бажаючих почути Президента. Мені часто доводилось проходити подібну процедуру на прес-конференціях минулих президентів та прем’єр-міністрів. Однак, ця дещо відрізнялась. По-перше, у мене не попросили пред’явити паспорт, достатньо було редакційного посвідчення журналіста. По-друге, ніхто не поцікавився, чи є в мене диктофон, фотоапарат і т.д., що було обов’язковим запитанням при Президені Ющенку. По-третє, … а от про це докладніше.

Перед тим, як пройти через «рамку», мене попросили викласти все, що є в кишенях, на стіл біля рамки. В кишенях у мене були: мобільний телефон, портмоне, ключі від авто з пультом дистанційного керування сигналізацією, дрібні гроші. Пройшовши рамку, яка задзвеніла, я постав перед охоронцем, якого зацікавило, що на мені ще є металевого. Це була пряжка від ременя. Охоронець сказав, що я можу проходити і я пройшов, … забувши на столі свої речі. Згадав я про них десь за хвилин 15-20. Повернувшись до входу, де продовжували оглядати і пропускати журналістів, знайшов мої речі, які так і лежали на столику. Пройшовши повз охорону, я спокійно їх узяв і знову пішов до зали, де за годину мала розпочатись прес-конференція керівника держави.

Я не дуже розбираюсь в посадових інструкціях охорони Президента, але у минулі рази охоронець стежив, аби людина забирала власні речі. А от «безхозні» речі викликали, як мінімум, підозру. Хоча, можливо, я надто прискіпливий.

Доки чекали Президента, голос з динаміка кілька разів попросив російською, щоб «дами і господа» вимкнули свої мобільні телефони і радіопередавальні пристрої. Інакше їх буде вилучено.

Президент без цензури

Десь за півгодини до початку прес-секретар Віктора Януковича Дарка Чепак пояснила присутнім, як проходитиме прес-конференція. Аудиторія ділилась на чотири сектори: журналісти-міжнародники, журналісти регіональних (з областей – авт.) та журналісти центральних ЗМІ. Саме з останніми у речника Президента виникло найбільше проблем.

До речі, цікаве спостереження: з регіонів були представники переважно державних обласних телерадіокомпаній та комунальних газет. Дехто з них мали при собі папірці із варіантами запитань. Мабуть, пам’ять підводить, тому довелось їм завести «шпаргалку» з питаннями... Тут же побачив «старих» знайомих красунь з автозаправки – виглядали непогано. Відразу й не скажеш, що «мейкап» наведений в туалеті, а не в гримерці.

Щоправда, не всі «акули пера» вдягли парадну форму для Януковича. Журналіст «Української правди» Мустафа Найем обійшовся (як і ми) джинсами й футболкою. Зрештою, неформально були вбрані більшість журналістів.

Президент Віктор Янукович, на відміну від свого попередника Віктора Ющенка, з’явився вчасно, і прес-конференція почалась. При його появі ніхто не встав зі свого місця, і не було чути аплодисментів. Це теж була відмінність від подібних заходів Ющенка і Тимошенко. Щоправда, на прес-конференціях Віктора Андрійовича останнього року його президентства аплодисментів теж не було. Однак, більшість присутніх принаймні вставали.

Не переповідатиму суть промови президента, його меседжі про боротьбу з корупцією і бідністю, про свободу слова і демократію. Про це вже написано вдосталь. Не переповідатиму й суть питань і відповідей всієї «пресухи» Януковича. Зупинюсь тільки на декількох моментах:

— той, хто хоч трошки розуміється на жінках, може майже напевне сказати, що конфлікт між прес-секретарем глави держави Даркою Чепак та заступницею глави адміністрації Президента Ганною Герман таки є. Скажу чесно, я б не хотів, аби мене коли-небудь «нагородили» таким поглядом, яким глянула Герман на Дарку, коли та вийшла до мікрофона. Згодом пані Ганна демонстративно відвернулась в інший бік і більше не дивилась на людину, яка зараз виконує функції, які виконувала Герман на зорі своєї політичної кар’єри…

— сама ж Дарка Чепак знає в обличчя всіх журналістів України, чи принаймні тих, які мали задавати питання Президенту. Вона безпомилково називала місто, з якого приїхав журналіст, що піднімав руку, бажаючи задати питання Януковичу. Мені не пощастило, вибір Дарки не впав на мене і на Рівне, яке мені випало представляти перед Президентом. І це враховуючи той факт, що з нинішнім перс-секретарем Президента знайомий особисто. Кілька разів наші шляхи перетинались на заходах, присвячених розвитку журналістики і свободи слова в Україні. Два роки тому в конференц-залі одеського готелю «Чорне море» Дарка розповідала, як важливо зберегти свободу слова і зародки громадянського суспільства в нашій країні. Часи змінюються…

— коли журналіст «Української правди» Мустафа Найем запитав Януковича про те, кому належать тенісні корти, басейни, яхт-клуб та інші цікаві об’єкти навколо президентської резиденції «Межигір’я». А журналіст телеканалу СТБ Наталка Соколенко про те, чи збирається Віктор Федерович вплинути на свого сина, котрий порушує Конституцію, голосуючи у Верховній раді за інших депутатів. Янукович сердито попросив не вплутувати у свої брудні ігри його сім’ю. Що він пишається своїм сином, а до себе додому запрошує тільки тих, кого хоче…

Це все відбувалось на фоні постійних суперечок журналістів центральних ЗМІ з прес-секретарем Президента. Журналісти з восьмої ранку записувались в чергу, аби задати запитання Президенту. Однак, у речника глави держави вже був інший список. Саме з нього, у більшості, називались прізвища журналістів.

Так замість Наталки Соколенко прес-секретар Януковича намагалась передати слово журналісту телеканалу «1+1» … Шилко. Як згодом з’ясувалось, він нещодавно був включений до пулу журналістів, які їздитимуть за державний кошт з Президентом у закордонні поїздки.
Прес-конференція закінчилась на підвищених тонах, повітря здавалось наелектризоване.

Можливо, мені здалось, але з аудиторії Віктор Янукович виходив дещо сердитий і роздратований. Присутні знову не встали і не аплодували. Загалом, аплодисменти цього разу звучали двічі: коли журналісти задавали питання про корупцію і про факти тиску на журналістів під час виконання ними своїх обов’язків.

Президент пішов. Журналісти ще з’ясовували стосунки з прес-секретарем Президента. Їхні колеги з провінції фотографувались у кріслі, в якому кілька хвилин тому сидів Янукович.

Неподалік розмовляло двоє колег журналістів загальнонаціональних телеканалів. Один сказав іншому: «Все погано. В ньому (Януковичу – авт.) вже просинається ранній Лукашенко…». За годину, коли ми вже вибирались нашим «бусиком» через столичні затори, я повторив цю фразу колегам. Один з відеооператорів на це сказав: «Ну й добре, треба щоб порядок навів, як у Білорусії». На моє питання, чи він знає, що зараз відбувається в Білорусі і чи він хоче, щоб це сталось в Україні, оператор сердито додав: «А мені по…й, мені треба щоб був порядок, а що зараз у Білорусії мене зовсім не цікавить…».

Епілог

А тепер, власне, найголовніше. Я їхав на цю прес-конференцію не для того, щоб слухати Президента. Як би це самовпевнено не звучало, але нічого нового я не сподівався від нього почути. Мені було цікаво подивитись, порівняти і зрозуміти – куди рухається Україна і що нас чекатиме в майбутньому.

Висновки не надто втішні. Мені здається, що наші останні два Президенти надто вірять у свою вищість. Один і справді вірив у своє «месійство», інший – у свою силу і непереможність. Обидва, як мені здається, розділяють країну на «Я» і «вони», не маючи змоги і бажання об’єднати ці два короткі поняття в «ми».

А от ми з вами, у своїй більшості, й досі маримо комунізмом (не КПУ) і міряємо світ «ціною на ковбасу». Як і «при союзі» ми хочемо нічого не робити і отримувати за це гроші. А головне – не нести відповідальності за свій вибір. Ну, звісно, навіщо аналізувати проблеми сусідньої країни сьогодні, якщо ми хочемо того, що в неї було вчора. Тим більше, навіщо задумуватись над своїм завтра, коли ми навіть не хочемо собі зізнатись, що нічого не зробили задля себе вчора.

Там же на прес-конференції у Президента усвідомив дві хороші, як на мене, речі. По-перше: Помаранчева революція не пройшла дарма. Люди (чи принаймні, журналісти) тепер не бояться чиновників і політиків. Дедалі частіше вони ставляться до них, як до управлінців, котрим ми з вами платимо зарплату і яким самі даємо владу. По-друге: наша місцева політична еліта сильніша за столичну. Жодного разу за часів останніх трьох губернаторів Рівненщини на їхніх прес-конференціях не намагались задавати тільки потрібні питання. Василь Червоній, Віктор Матчук і Василь Берташ відповідали на всі питання, які сипались на їх голови від журналістської братії. Викручувались зі «слизьких» ситуацій вони теж самі. Жодних списків, обмежень щодо «незручних питань» не було.

І наостанок. На початку статті я писав, що кілька днів не міг зрозуміти, чому не пишеться стаття, поки не почув розмову двох чоловіків, котрі грали у карти. Так от, граючи в підкидного, вони теревенили про політику. Їхній діалог зводився до того, що ми самі винні у тому, що зараз твориться в країні. Бо вибираючи не думали, а вибравши – не хотіли вимагати і контролювати тих, кому дали владу. Але тепер треба взятись за розум, бо (далі цитата) «це як у картах, якщо не будеш думати і контролювати карти – залишишся дурнем».

Значить двадцять років не пройшли дарма, і Янукович, навряд чи стане Лукашенком. Принаймні доти, доки знайдуться бажаючі запитати у нього, Тимошенко, Ющенка, Тігіпка, Яценюка та їхніх соратників: звідки в них статки і чи збираються вони врозумити своїх дітей?

Олексій КРИВОШЕЄВ, Рівне

Фото з офіційного сайту Президента України