5

Легенда про «білі труси»

Та почнемо із самого явища, з його кваліфікації. Снайпер — не просто висококваліфікований стрілець, який працює не зі штатною зброєю, а зі спеціально підігнаною під особливості його тіла і статі. Це людина, основні навички якої — у вмінні довго і терпляче вистежувати ціль. Навіть в умовах позиційної війни на виконання завдання снайпера (і його напарників) працюють цілі армійські відділи, іноді навіть артилерія, відвертаючи увагу противника.

Після 1942 р. у радянських та німецьких військах водночас виникла потреба в стрільцях цього типу, і обидві пропагандистські машини почали працювати на вихваляння таких людей, завищуючи їхні результати і створюючи їм позитивний імідж, як би сказали зараз. Але снайперів ненавиділи не лише вороги, вважаючи їх підлими боягузами, а й свої, оскільки привілейоване становище і специфічна психологія відчужували їх від основної маси вояків, героїзм яких завжди був наочним, а військова умілість — доведеною публічно.

Снайперські школи в СРСР випускали стрільців десятками й сотнями, але вони, особливо жінки, гинули так само масово, як і решта солдатів. Бо за відносно короткий термін ще якось можна навчити людину влучно стріляти, але розвинути в ній інстинкт мисливця і прищепити навички маскування — неможливо. Це не мисливське полювання, де камуфляж у лісі може бути корисним, — а війна, де одяг і поведінку неможливо дібрати. Сьогодні ти в міських руїнах, завтра — у пісках чи болоті, а післязавтра — серед розбитого автотранспорту.

Німецькі снайпери виявляли британських офіцерів, бо тим було дозволено носити вуса, а радянських — бо вони не голили голови, а могли мати зачіски. Радянські снайпери були успішними в оборонних і позиційних боях, але їх швидко вираховували німецькі мінометники.

Тому з’являлися такі міфологічні постаті, як Людмила Павличенко з біографічними 309 ураженнями противника під час оборони Севастополя і Одеси, хоча її військова частина була повністю знищена і розформована, а Героя Радянського Союзу вона отримала після виконання політичної місії в складі радянської делегації у США.

Кожен, хто цікавиться історією Другої світової, знає, якою трагічно-бездарною була оборона Севастополя. Які суперечливі свідчення очевидців з обох боків, як, хто і звідти зміг евакуюватися і чому 95 000 радянських солдатів потрапило там у полон.

Але такий надзвичайний персонаж, героїчна жінка, був потрібен, і ніколи ніким не підтверджена цифра вбитих цією миловидною жінкою досі гуляє військовими мемуарами.

Схожа історія і зі сталінградським Зайцевим, з тією різницею, що кінематограф вніс туди свою частку брехні про якусь міфічну «Берлінську школу снайперів», з керівником якої змагався наш герой у Сталінграді. Реальні військові снайпери були або мисливцями з дитинства, або дітьми військових командирів, в кожному разі — навички вони справді засвоювали, як говориться, з молоком матері.

І от маємо ХХІ століття, сучасну громадянську війну із сучасною зброєю, яка за сюжетом дещо нагадує громадянську війну в Іспанії, де на боці Франко і республіканці воювали німецькі та радянські льотчики, танкісти, розвідники. Тобто військові фахівці, які масово вишколювалися для потреб власної країни і яких було анонімно відряджено на цю війну.

Сучасний військовий снайпер не вміє діяти в міських умовах, для цього є поліцейські. А поліцейський вишкіл — специфічний. Це було однією з причин трагедії в Мюнхені 1973 р., коли терористи під час Олімпіади захопили заручників і не можна було покликати військових, а поліцейські снайпери нічого не могли з ними вдіяти. Тобто це дуже специфічна кваліфікація, всередині якої великий діапазон — від кілерів до ротних умільців, і ніхто з них не «спрацює» за іншого.

Окрему тему можна було би присвятити тому, що таке сучасна снайперська зброя і обладнання, скільки все це коштує, а головне — наскільки делікатна ця зброя і малопридатна в умовах швидкого вогневого контакту тощо.

Кліматичні умови Лівії, різні мови, племена, специфічний побут, спостереження НАТО з космосу та їхня розвідка всередині роблять навіть прості завдання снайпера в умовах міського бою (а ще ж окрема майстерність!) нереальними.

Але нам демонструють лівійські відеокадри з полоненими дядьками, де в субтитрах говориться, що це — українські снайпери. При всьому співчутті до цих нещасних — вони могли би довго вилежати на одному місці хіба що після пляшки горілки, бо одному заважатиме добре черевце, іншому — вік і т. ін. Останні реальні снайпери мали афганський досвід, але вони швидко погинули у різноманітних збройних конфліктах після розвалу СРСР.

Українська армія катастрофічно вироджується і не в змозі продукувати снайперів, бо а) це особливі бюджетні витрати, не адекватні чинній військовій доктрині, б) експорт такого роду фахівців у чужу війну — ідіотизм (ще хоч якось можна було повірити в інструкторів), в) полоненого снайпера солдати, як правило, жорстоко катують і негайно вбивають, г) професіонал ніколи не дасться в руки живим, знаючи, що на нього чекає.

Але «качка» вилетіла. І як на мене, вилетіла вона зі старого російського гнізда.

Пам’ятаєте, в часи першої чеченської війни ходила байка про підрозділ «білі колготки»? Так називали міфічних прибалтійських снайперш, які начебто воювали на боці чеченців. Нікого, звісно, не знайшли, але фронтові небилиці перекочували так само в російську пропагандистську літературу. Тоді потрібно було яким завгодно чином демонізувати прибалтів, котрі щодуху віддалялися від Росії та не «велися» ні на залякування, ні на обіцянки солодкого життя під Москвою.

Тепер от маємо макабричну компанію відчайдушних українських Рембо — напевно ж усі в білих трусах! «Легенда прикриття» — прораби і кухарі. З відповідними камуфляжними статурами.

Не тільки Росія вдається до таких маніпуляцій. Згадаймо ще скандал з начебто поставками Україною систем «Кольчуга» Іраку, який гарно роздмухувався Заходом, щоб зробити Кучму більш поступливим.

Тепер та сама історія. Ми напередодні нової «газової війни» з Кремлем. Треба було терміново запустити нескладну інформаційну «поганку», взявши за основу старий чеченський міф. Додати ще пару калових штрихів до негативного іміджу України. Як сліду не буде, то хоч запах лишиться.

Ми входимо в епоху нових інформаційних диверсій з боку північного сусіда, мета яких — просунутися вперед на українську територію у світовій битві за енергоносії. Ми почуємо ще багато правдоподібних «викриттів» і зовсім нісенітниць, які ілюструватимуть зрадливість України, підступність її керівників і продажність громадян. Щоб ми сіпнулися, визирнули — і тоді справжній снайпер нас підстрелить.

Тому треба спокійно терпіти і не знімати пальця з політичного курка. Ще буде нагода плавно натиснути його на видиху.

Олег ПОКАЛЬЧУК