13

Собор УПЦ, як крок до створення помісної церкви в Україні

Секретний собор

У день проведення собору біля Києво-Печерської лаври зібралось кількасот людей з плакатами «Нет оранжевому расколу в церкви!» и «Не дадим Драбинку церкви!».

Захід відбувався у трапезному храмі Лаври та розпочався доповіддю Київського митрополита Володимира та оголошення про присвоєння йому звання «Герой України». Потім присутні розглянули питання про Верховну церковну раду УПЦ (постановили перейменувати її в Координаційну раду) і затвердили рішення про створення нових єпархій: Джанкойської, Дніпродзержинської та Уманської.

Все було спокійно, доки учасники собору не дійшли до пунктів порядку денного про внесення змін до статуту Української православної церкви. Передбачалось розширити Синод із 5 до 10 членів, ввести посаду місцедоглядача на випадок смерті чи неможливості виконувати обов’язки митрополитом Київським Володимиром та запровадити в церквах службу українською мовою замість церковнослов’янської. Однак із критикою пропонованих змін виступили представники Одеської та Донецької єпархій.

Окрім того, дискусія розгорнулась навколо питання, чи може патріарх Кирило затверджувати статут УПЦ. Архієпископ Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (в миру — Олександр Драбинко. — Авт.) переконував, що оскільки церква існує на території держави Україна, то згідно з нашими законами громадяни інших держав не мають юридичного права затверджувати офіційні документи Української церкви. На думку священика, патріарх може хіба що вплинути на рішення собору, висловивши свою думку, але не може затверджувати його постанови. Категорично проти цього твердження виступив представник донецької єпархії, бізнесмен і один з найбільших спонсорів УПЦ Віктор Нусенкіс.

У результаті знайдено компромісне рішення: статут УПЦ був затверджений у старій редакції, а всі поправки обговорюватимуться на спеціальній богословській комісії на чолі з Донецьким митрополитом Іларіоном.

Врятувати митрополита!

Напередодні собору почали говорити про те, що на ньому можуть відправити у відставку митрополита Володимира і призначити його найближчого помічника — архієпископа Переяслав-Хмельницького Олександра. А внесення нових змін до статуту УПЦ нівелює вплив Московського патріарха на процеси в Українській православній церкві.

Однак навряд чи такий сценарій розглядався як основний і став причиною скликання зборів. Архієпископ Олександр занадто молодий, йому лише 33 роки. Та й про відокремлення від РПЦ у документах собору не йшлося.

Скоріш за все, ці чутки з’явились як протидія спробам промосковського крила УПЦ взяти під контроль ситуацію. Собор збирався терміново, за три тижні до візиту в Україну патріарха Кирила і в умовах секретності. Кажуть, сам голова РПЦ дізнався про те, що в Києві задумали проведення собору, лише тоді, коли інформація просочилась у пресу. Представники єпархій, на які спирається в УПЦ настоятель Руської православної церкви, почали вживати заходів. Сам патріарх Кирило у благословенні на проведення зборів, яке негайно було надіслане митрополиту Володимиру, побажав «усім учасникам собору допомоги Божої у прийнятті мудрих рішень, спрямованих на зміцнення єдності Руської православної церкви».

Однак, схоже, самим побажанням у Москві не обмежились. Напередодні собору, як пишуть деякі видання, до настоятеля Києво-Печерської лаври Павла завітали кілька представників донецької єпархії на чолі зі згадуваним уже бізнесменом Віктором Нусенкісом. Останній запропонував священику переконати близьких до нього учасників собору відправити у відставку за станом здоров’я митрополита Володимира. Й обрати на його місце архієпископа Донецького Іларіона. У перспективі це місце пропонувалося самому Павлу, оскільки він молодший і цілком може стати наступним після Іларіона митрополитом Київським. Настоятель лаври нібито відповів негативно. А після того, як «гості» пішли, владика Павло про все доповів митрополиту.

Можливо, саме після цього була запущена інформація про можливість обрання главою УПЦ архієпископа Олександра (Драбинка). Навіть ходили чутки, що заступниця глави Адміністрації Президента Ганна Герман особисто обдзвонювала єпископів, переконуючи голосувати за отця Олександра. У разі, якщо буде спроба змістити Володимира. Чи були такі дзвінки, ніхто офіційно не підтвердив і не спростував.

Назад, від Москви

Фактично Українська православна церква є історичним фундаментом для РПЦ. Російська православна церква вважає себе правонаступницею церкви Київської Русі й веде свою історію від моменту, коли київський князь Володимир хрестив киян у Дніпрі. Але історичні факти говорять дещо про інше.

У 988 р. князь Володимир Великий охрестив Русь, і відтоді в Україні існувала де-факто автокефальна Київська митрополія, що канонічно підпорядковувалася Царгородському (Константинопольському) патріарху, а її єпископ титулувався як митрополит Київський та всієї Русі. Після монголо-татарського нашестя Київ занепав. У 1300 р. митрополит Київський Максим офіційно переніс митрополичу кафедру до Володимира-на-Клязьмі. Потім, із посиленням ролі Московського князівства, престол був перенесений до Москви, хоча владика так і залишив за собою титул Київського митрополита.

У 1458 р. за допомогою царської влади відбулося розділення Московської та Київської митрополій. Канонічною територією Київської митрополії, яка продовжувала підпорядковуватися Константинопольському патріарху, була територія України, Білорусі та Литви. Але таке розділення на дві митрополії на той час не було визнано Константинопольською патріархією. Період «неканонічності» в історії РПЦ тривав 141 рік і завершився 1589 р. утворенням Московського патріархату, вже визнаного Константинополем.

Ситуація значно змінилася після укладення Переяславських угод. Московські можновладці були зацікавлені і в підпорядкуванні Київської митрополії Московському патріарху. В цьому підіграли тогочасні українські політики, зокрема гетьман Іван Самойлович, який 8 липня 1685 р. організував Елекційний собор з виборів Київського митрополита. На ньому єпископом був обраний Гедеон Святополк-Четвертинський з подальшим його затвердженням у Москві.

Так завершилось остаточне формування Руської православної церкви у нинішньому вигляді й кордонах. Але «українське питання» й донині є найбільшим каменем спотикання у взаєминах Вселенського та Московського патріархів. Оскільки Вселенський патріарх не визнає Україну частиною канонічної території Московського патріархату.

Сьогодні, формально підпорядковуючись Москві, УПЦ насправді має більше незалежності, ніж навіть Українська греко-католицька церква від Ватикану. Митрополит Володимир домігся у покійного патріарха Московського Олексія поступок, які фактично зробили УПЦ незалежною. У Києві самостійно, без погодження з РПЦ, вирішують кадрові й фінансові питання.

Це неодноразово викликало невдоволені вислови патріарха Кирила. Тим паче, дедалі частіше говорять про те, що глава Української православної церкви давно намітив шлях на повернення Києва під юрисдикцію Вселенського патріарха. Так, як це було до приєднання УПЦ до Московського патріархату. Кажуть, що після того, як Володимиру запропонували взяти участь у виборах настоятеля Руської православної церкви, митрополит відмовився словами: «Я краще предстану перед Всевишнім 131-м митрополитом Київським, аніж 25-м патріархом Московським».

Об’єднання можливе (! чи ?)

Однак у процесі отримання остаточної незалежності УПЦ від Москви є багато труднощів. Головна з них — це домогтися визнання з боку Вселенського патріарха Варфоломія. Сьогодні він відмовляється розглядати можливість надання Українській православній церкві статусу помісної, доки в Україні не подоланий розкол у православ’ї. У випадку об’єднання УПЦ (МП) і УПЦ (КП) не буде жодних канонічних та інших підстав для того, щоб і надалі не визнавати православну церкву в Україні однією із церков — сестер світового православ’я.

Ще 2005 р. архієпископ Скопелоський Всеволод зазначив, що Константинопольський патріархат визнає канонічну територію Московського патріархату лише у кордонах до 1686 р., тобто до приєднання до нього Київської митрополії. Неофіційно ж говорили, що Вселенський патріарх готовий прийняти під свою юрисдикцію Україну в разі об’єднання обох православних церков. Певно, на підтвердження своєї обіцянки, пишуть деякі Інтернет-видання, Варфоломій учинив так із закордонними єпархіями УАПЦ. Нібито саме після цього активізувались «неофіційні» переговори між УПЦ (МП) та УПЦ (КП).

Перша офіційна зустріч між представниками обох церков відбулась у жовтні 2009 р. Однак відтоді переговори не просунулись ані на крок. Чи принаймні не просунулись видимо. Утім, з огляду на спробу на соборі УПЦ (МП) остаточно відійти з-під впливу Московського патріарха, можливо, ситуація насправді інша.

Схоже, церковне керівництво УПЦ взяло курс на, так би мовити, українізацію церкви. У випадку, якщо буде остаточно ухвалено поправки до статуту УПЦ, в її храмах служба Божа звучатиме українською мовою. А це означає, що зникне ідеологічна перепона в об’єднанні церков. Київський патріархат називали «неканонічним» у тому числі й за те, що служба проходить українською, а не «канонічною» церковнослов’янською.

Щоправда, мовне питання — не найголовніша перепона для об’єднання. Багато хто з експертів говорить про те, що процес прискорився би, якби у відставку пішли й не претендували на провід в об’єднаній церкві глава УПЦ (МП) Володимир та глава УПЦ (КП) Філарет.

Як би там не було, але, схоже, Україна має всі шанси на об’єднання православних церков у єдину помісну. Це залежатиме від мудрості святих отців і волі Божої. Нині ж, здається, всі намагання Московського патріарха зупинити цей процес лише його прискорюють.