3

День закатованих

Недарма ж відносно нещодавно, а саме 26 листопада 1987 р., цивілізована Європа ухвалила Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

У 1996 р. Україна теж підписала цей гуманістичний за своєю суттю документ. Тобто наступного року наша конвенція вже стає повнолітньою. Та щось підказує мені, що підліток так і росте сиротою бездоглядною…

З історії українських тортур

Навіть без прямих паралелей із палями, на які так любили саджати своїх ворогів наші славетні козаченьки, можна констатувати, що репресивність завжди була такою собі відзнакою наших правоохоронних та інших можновладних органів. І якщо такі екзотичні керівники, як, наприклад, Устим Кармалюк, змушені були саме таким чином заспокоювати своїх класових ворогів, то надмірна жорстокість цілком респектабельних панів, на кшталт Хмельницького, Мазепи, що описана була в історичній літературі, завжди відверто лякала. Складалось враження, що таким чином дехто спрощував собі слідчу роботу. Згодом це стало очевидно.

Пізніше українська радянська влада, котра своїми горезвісними «трійками», «вищою мірою соціального захисту», «червоним терором» ще більше зводила нанівець прагнення людей до справедливого державного устрою. У радянські часи, особливо пізні, ніхто не вірив, що «моя міліція мене береже», а згодом до цього афоризму додалося сумне «посадить та стереже». Право людини на захист перед репресивним апаратом держави було в радянській Україні знищене повністю. Тортури, якими фактично підмінялось радянське слідство, застосовувались повсюдно. У народі пішли чутки про традиційне «затискання пальців» у дверях слідчих кабінетів. Міліція «не напружувалась» над тим, щоб довести провину підслідного. Презумпція невинності фактично перестала існувати. Ось які правоохоронні органи дісталися у спадок незалежній Україні від радянської.

Але за тих 20 років, що минули від славнозвісного дня незалежності, у багатьох людей так і не зникло враження, що перебудова безпосередньо торкнулася лише форми наших органів, котра із невиразного френча перетворилася на франтуватий, розшитий сріблом синій мундир.

Міліцейська інквізиція

За даними самої міліції, загалом у період з 1992 до 2009 р. в Україні було порушено більш ніж 8 883 кримінальних справ за фактами неправомірних дій співробітників органів внутрішніх справ, за результатами розслідування яких суди винесли обвинувальні вироки стосовно 4 657 осіб. Це свідчить про масштабність і реальність проблеми в Україні.

На жаль, як і раніше, катують переважно заради підвищення відсотка розкриття злочинів. Зрозуміло, що злочини треба розкривати, але ж не шляхом нового криміналу!

У переважній більшості випадків побиття людей здійснюються оперуповноваженими у приміщеннях саме райвідділів, з метою зізнання затриманих у причетності до ще не розкритих злочинів. Найпоширенішими видами катувань в Україні є тривале побиття, застосування протигазу чи поліетиленового пакета з позбавленням можливості дихати, електричного струму, підвішування в наручниках та поміщення до так званої «прес-камери».

Неодноразово катування призводили до смерті, каліцтва чи стійкого розладу здоров’я затриманої або підозрюваної людини. Найбільш показова у цьому сенсі смерть у Шевченківському районі столиці студента Ігоря Інділа, яка вже дійшла до найвищих кабінетів країни, але виключно завдяки увазі преси. А скільки ще нерозкритих справ?

У цьому ж Шевченківському районі райпрокуратура порушила кримінальну справу за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України, відносно працівників Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві; міліціонерів звинувачують у тому, що 30 червня 2008 р. вони заподіяли тілесні ушкодження киянину Ф. Останнього було госпіталізовано до лікарні, де він 22 липня помер. Єдине, що може вчинити постраждалий у такий ситуації, — подати позов до суду, якщо, звісно, залишиться живий.

Чи не єдиним випадком такої справедливості є доля батьків 26-річного Юрія Мозоли, якого у березні 1996 р. було закатовано у слідчому ізоляторі Служби безпеки України у Львівській області. Батьки-інваліди втратили свою дитину, єдиного годувальника в сім’ї. Півтора року країна стежила за цією драматичною судовою справою. І ось перемога — рішенням Франківського місцевого суду Львова від 28 травня 2002 р. позов уповноваженого з прав людини задоволено, батькам закатованого компенсовано моральну шкоду на суму 130 тис. грн. Та, на жаль, цей випадок засудження катів у новітній історії України свідчить скоріше про виняток, ніж про запровадження демократичних правил гри у нашій державі. Адже замість середньовічних диб та гаків на пересічного українця чекає ще чимало модернізованих тортур.

Та не судимий будеш…

Україна взагалі попідписувала безліч різних міжнародних документів, у яких зобов’язується боротись із катуваннями, але реальної користі від цього поки що мало. У міліції, за давньою традицією, як вибивали показання, так і вибивають, у в’язницях люди, як і раніше, втрачають здоров’я. В ізоляторах тимчасового утримання як морили голодом, так і морять.

Регулярно до України наїздять західні правозахисні організації — «Х’юман райтс вотч», Європейський комітет із прав людини тощо — проводять інспекції, жахаються, дають рекомендації та їдуть собі. А катування тривають і навіть поширюються — це і судова тяганина, і голод в камерах попереднього утримання, жахливі умови в тимчасових ізоляторах. Останні, як не парадоксально, залишаються найболючішою із тортур сучасності. Малі комірчини, у яких коротають свій арештантський вік по 25–30 осіб, найбільше принижують людську гідність. Ті, хто не має родичів, харчуються там жалюгідною баландою. І так триває роками!

Згідно із судовими статистичними даними, 2010 р. на розгляді місцевих та апеляційних загальних судів як судів першої інстанції перебувало 771 500 кримінальних справ і матеріалів. У деяких областях, зокрема в Харківській, Донецькій, Запорізькій, із порушенням термінів розглядається від 40% до 50% судових справ. А один випадок «тягне» на книгу рекордів Гіннесса. Такий собі Олександр Литвиненко у Херсонському слідчому ізоляторі утримувався понад ШІСТЬ років без вироку суду! Його кримінальна справа неодноразово відкладалася або через неприхід свідків чи потерпілих, або через відсутність фінансування народних засідателів тощо.

Що ж робити?

Та хай пересічний читач не думає, що з приходом незалежності наша правоохоронна система стала гірше за радянську: прикладом того, що це не так, є судові вироки на користь потерпілих, про які говорилося вище.

Нині, у століття тотальної інформатизації та громадянського суспільства, вже не так легко ховати у темних підземеллях свої брудні справи. І безперечно, один з головних принципів, яких треба дотримуватись, щоб у нашій європейській державі недобре почували себе «майстри заплічних справ», — це невпинний розвиток громадянських інститутів контролю за діяльністю силових органів, наполеглива праця задля створення в країні правового суспільства. Завдання непросте. Та в Європі, куди ми всі так прагнемо, іншого ставлення до проблеми й не передбачено. У нас же, як завжди, ще навіть грім не грянув.

Не виявляють ініціативи й народні обранці — провівши у Верховній Раді кілька слухань, присвячених виконанню нашою державою вимог Конвенції ООН проти катувань, народні депутати якось заспокоїлись. Мін’юст кілька разів оголошував про утворення при президентові Януковичу такої собі Ради з питань запобігання тортурам. Але далі слів діло не пішло…

Післямова

Радянській людині не треба було багато знати. Співробітники у формених кашкетах вели її родича в заклад без таблички на вході, закривалися важкі двері — й усе. Подальше було таємницею за сімома печатками. На невідомості й страху тримався непорушний авторитет неласкавої радянської влади.

Часи змінилися. Ми живемо в країні, що проголосила свою прихильність до принципів європейської демократії. Та з огляду на реальність це виглядає сумнівно…

І все ж громадянин не має боятися влади. Влада ж не повинна тримати громадянина за дурня. Кожний має право знати, що можна, а що не можна і що його чекає, коли він через це «не можна» переступить. І абсолютно точно громадянин повинен знати одне — покарати його можуть виключно за законом, отими європейськими конвенціями, що їх Україна стільки підписала…

Олександр СОТНИКОВ