1

Стихійне лихо

Між несподівано посталими «націоналістами» кінця 1980-х і «русскімі» наших днів ніякої принципової різниці нема. Звісно, мова не про українських націоналістів та етнічних росіян. Люди з переконаннями завжди мають почуття власної гідності й тому здебільшого стримано-виховані. Без різниці в мові, вірі чи расі. Власне, завдання провокаторів — вивести їх із цього врівноваженого стану цілісної самоідентифікації, образити, змусити відчути себе ущербними. І кинути в які-небудь нашвидкуруч копані шанці. В ідеалі — справжні, а якщо не виходить — то у віртуальні.

Свіжа кримська історія із «засланими козачками», яким дали лупня кримські ж менти, — найяскравіше тому свідчення. Можна було би обмежитися констатацією факту, тим більше що є красномовне відео. Якщо люди в камуфляжі, демонструючи свою парамілітарність, збираються побуцкатись із міліцією, до цього готовою, то результат передбачуваний. Взагалі любов до войовничого походжання містами в дешевенькому камуфляжі притаманна тим, хто в житті, ймовірно, щонайбільше курку зарізав. І чим молодша особина, тим вона «плямистіша». Ті, що зовсім впадають у дитинство, чіпляють ще різні погони не нижче полковничих, кокарди й роблять із ресор шаблі. Вони називаються «русскіє казакі». В українській версії цієї забави теж трапляється чимало кумедно-бляшаного, але їм вистачає розуму, щоб не закликати, приміром, до походів на Трапезунд і Синоп.

Феодосійська провокація з демонстративним антитатарським встановленням хреста «руськими», однак, заслуговує на більш прискіпливу увагу. З неї можна зробити як позитивні, так і негативні висновки.

Позитивні — в тому, що стилістично Феодосія — пряме продовження львівських подій 9 травня. Уточню: якщо масштабні провокації робляться в рамках єдиного сценарію, але не коректуються тактично відповідно до нових обставин, то їхні автори — ідіоти. Або розкрадачі виділеного на це бюджету. Або те й друге разом. Ми й ті, кому треба, бачимо мобілізаційний ресурс провокації, напрями інформаційних заготовок під час її висвітлення, можемо вирахувати «план Б». Кремль досі переконаний, що в Україні може бути неукраїнська влада, більш чи менш етнічна. А то — питання культури й виховання. Але аж ніяк не геополітики.

Позитивні — нова влада в Криму показала, що не має намірів терпіти чужих. Вони самі хреста кому хочеш поставлять, якщо треба буде. Нова стратегія розвитку Криму, як кажуть, в основі своїй має інноваційний сценарій, і сюжети з минулого століття там не передбачені. Враховуючи, що нині бандити, посаджені в 1990-х, виходять з тюрем, перетворення української міліції на поліцію може розпочатися саме з Криму. Добра нагода.

Позитивні — Кримська єпархія Української православної церкви Московського патріархату відмовилася освячувати хрест. У Кирила, вочевидь, більше розуму, ніж у тих, хто вважає, що ним можна керувати з Кремля чи Старої площі.

Негативні — Крим лишається дестабілізаційною картою, яку Росія продовжує розігрувати. Незграбно, але тут інтелект і не потрібен. Татари, флот, протока, Азов і так далі — «нужное почеркнуть». Хоча розігрується вона дедалі більше в контексті майбутніх президентських виборів у РФ, тобто як краплена, несправжня. Будь-який «собіратєль зємєль» має більші шанси на зростання підтримки виборців, аніж демократичний «разбазаріватєль». Та й Україна — добрий перемикач уваги. Коли Міністерство оборони Росії відкрито каже Путіну, що не хоче купувати російські танки, бо вони застарілі й втричі дорожчі за нормальні натівські, — швидко «вмикай Україну». Росії дуже потрібен масштаб, тому десятки людей, задіяних у сценаріях, їхні медіа легко обертають на сотні, які уособлюють думки й переконання мільйонів. Приїзд із Москви ображеного на всіх екс-президента Криму Мєшкова — ще одна майбутня провокативна карта.

Негативні — будь-яка політична істерика в Криму відлякуватиме російських туристів, а підготовка до Олімпіади-2014 поставила Сочі на межу соціальної та екологічної катастрофи, тож особливого бажання їхати туди у росіян не виникає. Це приблизно, якби стадіон «Олімпійський» вирішили будувати на Трухановому острові. Візит лідера Китаю до Криму — це сигнал про майбутні інвестиції, а економічний та соціальний підйом Криму без участі Росії — це значно тривожніше для Путіна, чим будь-яка українізація.

Є ще певний спільний момент українсько-російського культурно-політичного невігластва стосовно кримських татар. Переважна більшість нічого про них не знає, крім приказки про «незваного гостя». Однаково приречені на провал спроби їх «обукраїнити» чи насадити в цьому середовищі ваххабізм.

У татарів є власна національна ідея, дуже практична й приземлена в прямому сенсі слова. Це — повернення додому, в Крим, після депортації 18 травня 1944 р., і поновлення своїх історичних прав. Вона не піддається корекції, бо, як і українська, освячена кров’ю тих, хто віддав за неї життя. Вона однаково опиратиметься гаслам-близнюкам «Крим буде українським або безлюдним» і «Крым — руский». Ідеалізувати татарів не треба, бо крім культур-мультуру, є ще тенденція у них повсюдно ставити фанерні «шалманчики». Колись «орли» Могильова зачистили їх із такою самою завзятістю, як і «казацкоє» хрестовоздвиження у Феодосії.

Нащадки тих, хто зайняв після війни будинки й землі кримських татар, природно, не хочуть бачити в Криму його колишніх господарів. Самозахоплення кримської землі російським флотом — явище того самого штибу. І морячки РФ так само не хочуть бачити у своїх тепер кримських володіннях будь-яку реальну владу, навіть ерефівську, бо Крим — це територія, віддана їм «на поток и разграбление», і десь у Калінінграді за подібне вони би всі давно сиділи по цюпах. А російські менти їх би просто стовкли на квасне яблуко.

Ще понад рік тому Мустафа Джемілєв, виступаючи в Європарламенті, розповідав про «хрестовоздвиженський» сценарій російських провокацій — близько 2 тис. хрестів, виготовлених у Росії, планувалося встановити в місцях татарських поселень і захоронень. Поновлювати пафосно цю тему в загальнодержавному інформаційному просторі не варто. Просто слід ставитися до російского чинника і Криму як до стихійного лиха. Бувають потопи, Міносвіти, посухи, вітренко-проти-нато, сарана, колорадські жуки, георгіївські стрічки і «казаки» — але воно минає. Просто слід належно готуватися. Як кажуть: не буває поганої погоди — буває невідповідний одяг.

Олег ПОКАЛЬЧУК